Жюль Верн - Таємничий острів

— Що це? Острів? — промимрив моряк.

— Ну, якщо й острів, то досить великий! — зауважив юнак.

— Що не кажи, а острів завжди залишиться островом! — сказав Пенкроф.

Але яким би важливим не було це питання, розв’язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з’ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками.

— Добре ще, що так вийшло, — озвався Пенкроф. — І за це нам, нещасним, треба подякувати провидінню.

— Ну, звичайно. Слава Богу! — вигукнув Герберт: його юне серце сповнювала вдячність до Творця всього сущого.

Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає.

Потім вони поверталися південним краєм плоскогір’я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель.

— Ой! — вигукнув він. — Це не баклани і не чайки!

— Що ж це за птахи? — запитав Пенкроф. — Їй-богу, схожі на голубів.

— так це і є голуби, тільки дикі — скелясті голуби, — відповів Герберт. — Я їх відразу впізнав. Ось подивися, у них подвійна чорна облямівка на крилах, хвіст білий, а все інше оперення блакитнувато- попелястого кольору. Я читав, що скелясті голуби — ласа дичина, і, напевно, у них дуже смачні яйця. Можливо, у гніздах залишилися яйця!..

— Тоді засмажимо собі яєчню! — весело підхопив Пенкроф.

— А в чому? У твоєму капелюсі?

— Ні, друже, — я, на жаль, не чарівник. Нічого, не журись. Ми спечемо яйця. Хочеш, посперечаємося, хто більше з’їсть?

Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки.

За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід.

Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив’язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки.

Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Благоустрій Нетрів. — Найважливіше питання — як добути вогонь. — Коробки сірників. — Пошуки на березі. — Повернення журналіста і Наба. — Єдиний сірник. — Палаюче багаття. — Вечеря. — Перша ніч на суші

Тільки-но пліт розвантажили, першою турботою Пенкрофа було прилаштувати Нетрі для житла, заклавши коридори, щоб ними не розгулювали протяги. Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з’єднувався з бічною галереєю. Він мав служити димоходом і давати тягу для вогнища. Тепер Нетрі складалися з трьох-чотирьох «кімнат», якщо можна так назвати темні барлоги, котрі навряд чи задовольнили б навіть диких звірів. Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли.

— Можливо, наші товариші відшукали що-небудь краще, ніж ці нори, — говорив Герберт.

— Може, й відшукали, — відповів Пенкроф, — але якщо не упевнений, не сиди склавши руки! Краще мати запасне житло, ніж зовсім залишитися без даху.

— Ох, тільки б вони знайшли містера Сміта! — повторював Герберт. — Тоді все буде добре. Більше нічого я в неба не прошу!

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Оце була людина! Справжня людина.

— Була? Чому ти говориш «була»? Ти, виходить, більше вже не сподіваєшся побачити його?

— Що ти, що ти! Боже збав! — заперечив моряк.

Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений.

— Ну, тепер наші друзі можуть повертатися, — сказав він. — Притулок у нас непоганий.

Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров’яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники.

— Ну, зрозуміло, — відповів Пенкроф і додав: — На щастя, є. А то без сірників і без кресала пропадеш.

— Зовсім ні. Ми б могли добути вогонь тертям, як це роблять дикуни, — заперечив Герберт. — Терли одна об одну дві сухі цурки.

— Що ж, спробуй, друже, спробуй. Побачиш, що нічого в тебе не вийде, тільки руки собі натрудиш.

— Але ж це спосіб дуже простий, і його досі застосовують на багатьох островах Тихого океану.

— Я не кажу, що так не можна добути вогню, — відповів Пенкроф, — але, думаю, дикуни краще нас за цю справу вміють узятися, а може, знають, яке треба вибрати дерево. Я ось, наприклад, не раз намагався добути вогонь таким способом, і нічого в мене не виходило. Ні, я вже краще сірниками розпалю. Куди я їх подів?

Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки.

— От дурість яка!.. Просто лихо! — сказав Пенкроф, розгублено дивлячись на Герберта. — Мабуть, з кишені випала. Загубив я коробку. А в тебе, Герберте, нічого немає? Хоч запальничка яка-небудь, щоб нашу грубку розтопити?

— Ні, Пенкрофе, нічого немає.

Моряк, а слідом за ним і Герберт