Марті - Третя Ідентичність , Марті

Минуло кілька днів, але відчуття втечі все ще не залишало Кел. Вона намагалася повернутися до свого звичного життя, проте світ навколо здавався порожнім. Її думки постійно поверталися до арки, до міста, яке вона покинула, і до тіні, що говорила про істину. 

Одного вечора, коли сонце вже сідало, Кел вирушила до старого парку. Тут завжди було тихо, а їй потрібен був спокій, щоб зібратися з думками. Вона блукала між деревами, поки не побачила когось біля невеликої лавки. 

Це був молодий чоловік, який сидів із задумливим виглядом, тримаючи в руках старовинний компас. Кел здалося, що в його очах вона побачила щось знайоме — той самий неспокій, який відчувала сама. 

Він підняв голову й зустрів її погляд. 

"Ти теж відчула це, чи не так?" — запитав він, не відводячи очей. 

"Відчула що?" — насторожено відповіла Кел. 

"Той світ... Те, що знаходиться за межами нашого розуміння," — його голос був спокійним, але в ньому чулася тривога. 

Кел застигла на місці. Як він знав? 

"Хто ти?" 

"Мене звуть Ліам," — він підняв компас, показуючи, як його стрілка крутиться без жодного напрямку. — "Я був там. Але я теж втік." 

Вона наблизилася до нього, відчуваючи, як усередині неї наростає цікавість. 

"Ти бачив той світ?" 

Ліам кивнув:
"Я прожив там кілька днів. І побачив більше, ніж хотів би. Але я не єдиний. Ми всі тут — ті, хто колись ступив через межу і повернувся." 

"Ми?" 

Ліам підвівся і жестом запросив її слідувати за ним. Вони пішли через парк до старого павільйону, де вже збиралася група людей. Чоловіки, жінки, молодь — усі різного віку й зовнішності, але щось єдине об’єднувало їхні обличчя: невидимий тягар знань, які вони не могли пояснити іншим. 

"Це наша група," — сказав Ліам. — "Ми називаємо себе 'Тими, хто пам’ятає'." 

Одна з жінок, старша за інших, із коротким сивим волоссям, підійшла до Кел і лагідно поклала руку на її плече. 

"Ти ще не готова прийняти той світ, але ти вже не належиш цьому. Ми знаємо, як це. Ми всі через це пройшли." 

"І що ви робите?" — запитала Кел. Її голос тремтів. 

"Ми шукаємо відповіді," — відповів чоловік із гострими рисами обличчя. Його очі палали пристрастю. — "Ті, хто створив цей світ, лишають нас у невіданні. Ми хочемо знати, хто вони і чому ми тут." 

"Це небезпечно," — вставила сива жінка. — "Але в кожного з нас є вибір: жити в невіданні чи прийняти правду, навіть якщо вона зруйнує нас." 

Кел відчула, як земля під ногами знову похитнулася, але цього разу це було не фізичне явище, а її власна внутрішня боротьба. 

"Я... не знаю, чи готова я знову повернутися," — зізналася вона. 

"Тобі не потрібно поспішати," — відповіла жінка. — "Але коли ти захочеш, ми допоможемо тобі знайти шлях назад. І цього разу ти не будеш сама." 

Кел подивилася на цих людей — чужих, але водночас знайомих, і вперше за довгий час відчула себе трохи менш самотньою. 

"Добре," — сказала вона, стискаючи кулаки. — "Я хочу знати більше."


---