С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Він тицьнув пальцем у моїх батьків.

— Бог їм суддя.

Тато знову кинувся до нього, але батько Гладкого Ґева міцно його тримав.

— Облиш його, Джоффе.

Поруч промайнуло щось жовте, і я збагнув, що то Ніккі пробігла повз мене. Вона підійшла до свого батька і взяла його за руку.

— Ну ж бо, тату. Ходімо додому.

Він відштовхнув її руку так різко, що вона навіть легенько похитнулася. Вийняв носовичок, витер носа і звернувся до мами Гладкого Ґева:

— Дякую, що запросили, — сказав він і незграбно зайшов до будинку.

Ніккі озирнулась на гостей у саду. Мені хотілося думати, що її зелені очі зустрілися з моїми, що поміж нас проскочила іскорка порозуміння, та насправді, гадаю, вона озирнулася, воліючи з’ясувати, хто з присутніх помітив ту шарпанину, — усі, звісно ж, — а тоді обернулась і рушила за своїм батьком.

На хвильку здалося, ніби все навколо спинилося. Рухи, розмови. А тоді батько Гладкого Ґева сплеснув руками і гукнув добродушно:

— Отож, хто ще бажає велетенську сосиску?

Охочих насправді не було, але гості закивали і засміялися, а мама Гладкого Ґева підкрутила музику, зовсім трішки.

Хтось загатив мені в спину. Я аж підстрибнув. То був Металевий Міккі.

— Нічого собі. Не можу повірити, що твій старий щойно вмазав священикові.

Я теж не міг у це повірити. Я відчув, як моє обличчя спаленіло. Я глянув на Гладкого Ґева.

— Мені справді шкода.

Він розплився в широкій посмішці.

— Та ти, певно, жартуєш. Це було крутезно. Це найкраща вечірка в моєму житті!

— Едді, — сказала, підійшовши до нас, моя мама. Вона якось по-дивному силувано всміхнулася. — Ми з татом ідемо додому.

— Добре.

— Ти можеш залишитись, якщо хочеш.

Я таки хотів залишитись, але водночас не хотів, щоб інші діти дивилися на мене, як на якогось дивака, та й слухати нескінченні кпини Металевого Міккі мені теж не кортіло, тому я понуро відказав:

— Та ні, усе гаразд. — Хоч насправді все було зовсім не так. — Я теж піду.

— Добре, — кивнула мама.

До того дня я ще жодного разу не чув, щоб мої батьки перепрошували. Такого взагалі не буває. Адже це діти завжди за щось вибачаються. Проте того дня вони обоє з десяток разів перепросили батьків Гладкого Ґева. Мама й тато Гладкого Ґева були ввічливі та все таке, і запевнили, що їм немає чого хвилюватись, але я точно знав, що той інцидент їх розізлив. Утім, мама Гладкого Ґева дала мені святкового пакета зі шматком торта, жуйками «Hubba Bubba» та іншими ласощами.

Тільки-но за нами зачинилися двері їхньої домівки, я повернувся до тата.

— Тату, що сталося? Чому ти його вдарив? Що він сказав мамі?

Тато обійняв мене за плечі.

— Пізніше, Едді.

Я хотів був заперечити, хотів нагримати на нього. Адже він зіпсував вечірку мого друга. Але не зміг. Хай там як, я любив своїх батьків, а вираз їхніх облич підказував мені, що то був не найкращий час для такої розмови.

Отож я дозволив татові обійняти себе, а мамі взяти свою руку, і ми гуртом рушили вулицею додому. Раптом мама спитала:

— Хтось хоче печива до чаю?

Я силувано всміхнувся й додав:

— Так. Залюбки.

Тато так і не розповів мені, що трапилося на вечірці. Але я таки дізнався. Після того як до нас прийшла поліція, щоб заарештувати його за підозрою в замаху на вбивство.

2016 рік

— Два тижні, — кажу я. — Він надіслав мені електронного листа. Вибач.

Гоппо простягає мені руку. Я хапаюся за неї і важко падаю на свого стільця.

— Дякую.

Дарма я не розказав Ґеву і Гоппо, що Міккі повернувся в Андербері. Я мав сказати їм, тільки-но сам про це дізнався. Я й сам не знаю, чому нічого не розповів. Мабуть, усе через мою цікавість. А може, тому що Міккі попросив мене нікому не говорити. А може, й тому що я хотів самотужки з’ясувати, що замислив Міккі.

Я вже дещо знав про життя нашого старого друга. Кілька років тому я знайшов його в Інтернеті. Нудьга в поєднанні з надлишком вина. Його ім’я — не єдине, яке я вводив у пошуковику, але єдине, що видало бодай якийсь результат.

Улаштувався він нічогенько. Працює в рекламній агенції — одній із тих, що без потреби застосовують умлаути[7] у своїй назві й нехтують великими літерами. Я бачив фото, де він був із клієнтами, на презентаціях продуктів, з келихом шампанського в руці й усмішкою, яка забезпечить його стоматологові небідну старість.

Мене це анітрохи не здивувало. Міккі ще в дитинстві був метикуватим хлопцем, і це завжди помагало йому в житті. А ще він був навдивовижу винахідливим. Особливо коли це стосувалося правди. Певно, це вміння чудово пригодилося в його роботі.

У листі він згадував про якийсь проект, над котрим працював. Проект, який міг бути «взаємовигідним». Навряд чи він мав на увазі зустріч колишніх друзів. Правду кажучи, мені спадає на думку лиш одна причина, чому Міккі вирішив поговорити зі мною після стількох років. Я підозрював, що він намірився встромити тупого ножа у стару, погнуту й заржавілу бляшанку, повну гнилих хробаків.

Я не ділюся цими підозрами з Ґевом і Гоппо. Я потираю щоку, яка пульсує, і роззираюся навсібіч. Паб заповнено лише на чверть. Кілька відвідувачів швиденько відвертаються до своїх кухлів і газет. Зрештою, кому вони можуть пожалітися? Не буде ж Ґев викидати самого себе зі свого пабу за нашу невеличку штурханину.

— Звідки ти дізнався? — питаю я.

— Гоппо його бачив, — відповів Ґев. — На центральній вулиці, ясного, як день, і ще потворнішого, ніж раніше.

— Зрозуміло.

— Йому ще й не забракло нахабства привітатися. Сказав, що приїхав до тебе. І дуже здивувався, що ти нам про нього не розповів.

Я й сам почав закипати від люті. Міккі знову зіштовхував нас лобами, як у старі добрі часи.

Барменка підносить мого кухля і недбало ставить його на стіл. Пиво вихлюпується через вінця.

— Приємна дівчина, — кажу я Ґеву. — Має гарну вдачу.

Ґев неохоче всміхається.

— Вибач, — знову звертаюся я до Ґева. — Я мав би вам розповісти.

— Звісно, хай тобі грець, — буркає він. — Ми ж начебто друзі.

— Чому ти нічого не сказав? — питає Гоппо.

— Він попросив мене нікому не розповідати. Принаймні доки ми з ним не поговорили.

— І ти погодився?

— Мабуть, я хотів дати йому шанс і спершу послухати, що він скаже.

— А мені, либонь, не слід було тебе бити, — озивається