Олександр Завара - Гелтер Скелтер

аби просто познущатися з нього. Згодом вони все ж таки заприятелювали, та неприємний осад залишався досі, адже того вечора Макс зробився посміховиськом мало не для всього гуртожитку. Через те він дотепер ставився до абияких пригощань із великою пересторогою – навіть із боку приятелів. Більш за те: Макс знав, що Сергій і сам час від часу вживає якусь «хімію», дотримуючись знаної заповіді хіпі: «тільки кислота, тільки на порожній шлунок і тільки під молитву», хоча побожним назвати його складно. Тому він і кепкує з Мафіна, який є прихильником конопляних «продуктів».

Сергій Знайда був із місцевих, чернівецьких, але належав до нечисленної когорти студентів – корінних городян, які з року в рік подавали заяви на отримання місця в гуртожитку. У випадку Сергія головну роль відігравали його стосунки з мачухою. Хлопець відверто її недолюблював і щиро вважав, що ця особа просто чіпляється за батькові гроші. Головним аргументом у цьому питанні слугував той факт, що вони з мачухою майже ровесники – мачусі нещодавно виповнилося двадцять.

Крізь які терени довелося пройти Сергієвій родині – невідомо. Але Знайда-молодший був досить вольовим хлопцем. Попри брудні чутки, що його оточували, Сергій був справжнім прагматиком і, якщо брався за якусь справжню справу, завжди доводив її до кінця. І якщо знати його так, як знали друзі, то можна було дійти висновку: той Знайда обов’язково досягне мети і стане професором цього ж таки університету. Він мріяв про викладацьку кар’єру, і вона йому цілком пасувала. Та хай би яке майбутнє не передбачав Сергій, це аж ніяк не заважало йому вчиняти всілякі шаленства й вважатися компанійським чуваком. Як і Мафін, він не був завсідником однієї компанії, адже завдяки гітарі, добре підібраним хітам і прихильності до «розширення свідомості» він усюди почувався своїм і ні з ким не ворогував. Саме це й зблизило його з Остапом Сікорським.

Сонце все ще продовжувало пестити городян теплими променями. Із вікна ресторанчика можна було побачити, що за останні півгодини на вулиці значно побільшало студентів. Хтось поспішав на пари, а хтось так само поспіхом тікав подалі від задушливих аудиторій, щоб насолодитися ще одним хорошим днем. Наближався полудень, а разом із ним – проблеми на дорогах. Їх постійно створювала водіям неуважна молодь. Дня не минало, щоб тут когось не обматюкали.

Поки місто жило своїм життям, приятелі продовжували сидіти за столиком. Кожен длубався в телефоні й час від часу, розтягуючи рота в усмішці, пред’являв іншим якусь цікавинку. Ранкова стрічка в Фейсбуці стрімко наповнювалася обговореннями минулої ночі й ущипливими коментарями до тих чи інших дописів. Віртуальне павутиння обкручувало й затягувало, тож вони, як і безліч інших молодиків у всіх усюдах, втратили відлік часу. До того ж це на свій кшталт допомагало позбутися залишків мерзенного самопочуття і налаштовувало на робочий стан.

Бз-з-з! Бз-з-з!

«Самсунг» Знайди вкотре просигналив повідомленням. Дві стандартні короткі вібрації. Вочевидь, хтось позначив хлопця на світлині або в якому-небудь щойно опублікованому тексті. Атака зафіксованими спогадами про вчорашні вечір та ніч і досі триває. Тут працює правило: що кращою була вечірка, то довше її згадуватимуть, а такі гулянки, як напередодні, споминатимуть цілий тиждень. Щонайменше.

Кинувши погляд на екран, Сергій раптом закляк. Потім швидко відвів очі й знову поглянув на синьо-білий екран соціальної мережі. За тим утупився в обличчя приятелів навпроти. Слова чомусь не йшли з вуст, наче він забув, як їх вимовляти. Хлопці, користуючись полегшенням, викликаним гарячим їдлом, задоволено копирсалися в мобільниках.

– Пацани!..– нарешті хрипко вирвалося в нього.

Він одразу замовк, наче чекаючи на відповідь, однак приятелі не реагували.

– Гей, пацани! – знову кинув він.– Агов!

Ті нарешті подивилися на нього, і кожен помітив, що Сергій якось зблід. Його й без того не можна назвати смаглявим, а зараз він так пополотнів, що нагадував гіпсовий відбиток самого себе.

– Що? – озвався Остап.– Що там сталося?

Сергій нічого не відповів, а просто повернув свій «Самсунг» до нього. Макс теж зазирнув. Ну, звичайна фейсбучна стрічка. І більше нічого цікавого. Взагалі. Все нібито гаразд.

Знайда, між тим, так не вважав, бо продовжував пхати телефон в обличчя приятелям.

– Ну? – нарешті озлився Остап.– І що? Уперше побачив своє лячне фото? У мене, до речі, була така сама реакція…

– Дідько! Та ти сюди дивись! Уважніше! – Сергій тицьнув пальцем у допис, що, вочевидь, надто його збентежив.

Макс так само не розумів, що трапилося, однак сфокусував погляд і швиденько пробіг очима написане. Йому знадобилася лише невловима мить, щоб обробити щойно отриману інформацію. Але свідомість досі пригальмовувала після вчорашнього, тому він про всяк випадок повернувся до першого речення. Знову не затямив і перечитав утретє. Допис починався так:

«Вітаємо! Ви виграли “MacBook Pro” від Apple!»

Максим заціпенів точнісінько так, як Сергій. Кілька кататонічних секунд, що, здавалося, розтяглися на дні чи навіть тижні або місяці. Нарешті в голові спалахнуло яскраве зелене світло. Він зрозумів, що це за знак. Саме так: повідомлення про те, що зворотного шляху немає.

– Чортівня якась,– роздратовано буркнув Мафін.

5

ТАЄМНИЦЯ

Опівдні стало зрозуміло, що синоптики не просто помилилися, а, відверто кажучи, переплутали плюс із мінусом. І там, де мала бути злива, сонце пекло настільки нещадно, що зелене травневе розмаїття ризикувало швидко перетворитися на жовте, а згодом взагалі всохнути.

Це був початок геть не притаманної цьому місяцю спеки, однак про неї поки що ніхто не думав. Усі, як і зазвичай, були заклопотані власними справами, кудись бігли, намагалися щось вирішити: водії та пішоходи традиційно порушували правила безпеки; торговельні менеджери потихеньку починали готуватися до зменшення рівня продажів, що цілком нормально для літнього сезону, а директори й власники розважальних закладів та ресторацій, навпаки, раділи сезону відпусток, бо той віщував збільшення доходів; учні марили канікулами, що наближалися, а студенти готувалися до сесії і держіспитів.

Залишивши позаду «Cat-n-roll», хлопці перебігли дорогу на червоне світло, а потім, вже не кваплячись, посунули до гуртожитку.

Після виявленого дивного, однак досить приємного сюрпризу, питання про відвідування пар цілком втратило актуальність, хоча, відверто кажучи, це було зрозуміло ще зранку. Що ближче вони підходили до будівлі гуртожитку, то повільнішими ставали їхні кроки. Кожен відчував, що попереду маячать якісь негаразди, тому підсвідомо гальмував, аби їх уникнути чи відкласти. І їм навіть пощастило в цьому – інтуїція, як з’ясувалося, не підвела. Завдяки відсутності вони ухилилися від розбору польотів, що його влаштував комендант через учорашні «вечорниці».

Піднявшись на четвертий,