Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

— Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

— I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, — сказав Зiнько. — А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

— А неправда ж! — палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. — Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

— Як то — спiвала?

— А так — дивлюся в книжку та й спiваю.

— А на який же голос?

— А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi — чужi люди,

Роблять лихо з вами.

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

— А що, гарно?

— _ Ще й дуже.

— Невже?

- Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

— Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

— Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

— _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

— Весело їм… гуляють!.. — промовила Гаїнка.

— Може, й тобi хочеться до їх? — спитався Зiнько.

— Ой, нi! — вiдказала, хитаючи головою. — Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

— Справдi? — спитав Зiнько. — А буйного доброго — намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

— Зiньку, ти? — озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

— Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

— А я заходив до тебе, — думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

— На пасiцi в дiда Дороша були.

— Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

— Кажи!

— Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

— Гаразд. Бувай здоров!

— Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

— У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.

— Яка ж у йому iскра? — питалися промiж себе дiвчата.

— А що рябенький…

З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.

- Їй-бо — не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок. — Вона ж чуже подружжя!

— Вот — пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла — первий сорт!

— Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? — спитав Васюта, ставши проти його.

— А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє- переп'янство йздєлаєш, чи как?

— Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! — сказав сердито Васюта.

— Хто — я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

— Да й тi на вас плювали! — доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

— Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну — одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

— Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

— А знаєте, хлопцi й дiвчата, — не вгавав Васюта, — я навчився нової пiснi, та й ловкої!

— Ану-ну! Якої? — загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

— Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, — нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, — гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

Закладає руки в бруки

Та й говорить, што вон пан,-

Розсмотрiвшись хорошенько -

Настоящий шарлатан!

— Ха-ха-ха! — загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

— Ти будеш менi шарлатана притулять? — скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

— Тю-тю на тебе! Оханись!