Олег Друздєв - Іван Мазепа

Очевидно, що Самойлович знав долю свого попередника та остерігався настільки впливового і амбітного суперника, тому й відсторонив його від полковницького уряду. Дмитрашко цього не забув. У 1676 та 1682 роках він бере найактивнішу участь в заколотах проти Самойловича, двічі невдало, хоч і двічі він був помилуваний за свою участь. Свої образи мали й інші видні діячі, зокрема Яків Лизогуб, який на Правобережжі дослужився до чину генерального осавула і кілька разів виконував роль наказного гетьмана, після переходу на Лівобережжя не отримав ніякої нагороди та посади. Фактично майже вся старшина Самойловича мала на нього якісь образи, часто це було незадоволення станових інтересів та наслідки самодержавної поведінки гетьмана. Чи брав Мазепа участь у написанні цього доносу, а згодом і чолобитної царям? Скоріш за все, ні. У самому тексті чолобитної гетьману закидається те, що він: «Людей старинных войсковых заслуженных… теснит и слова доброго не говорит. А людей мелких, незаслуженных с собою поставливал». Очевидно, що Мазепа був «людиною дрібною», походив з Правобережжя і вислужився не своїм походженням, а своїм талантом, отож не міг бути серед тих, хто писав цей донос. Для нього взагалі скинення гетьмана не було вигідним, оскільки після нього він втрачав усе: статус, привілеї, перспективи кар’єрного зростання. Скоріш за все, як наближена людина керманича, він і про підготовку скинення не знав, хоч під чолобитною є його підпис. Пояснюється це дуже просто: якби він посів іншу позицію, він розділив би долю переможених з усіма її наслідками. Згодом, вже будучи гетьманом, Мазепа писав стосовно скинення свого попередника, що той став жертвою «враждебніх клевет и лживых навітов», хоч погоджувався, що того можна було усунути через стан здоров’я і зверхнє ставлення до старшини. Як би там не було, долю Самойловича було вирішено. Питання було тільки в наступникові.

Пам’ятний камінь на місці обрання Івана Мазепи гетьманом України. Коломак. 2009

Поки військо відступало, посланець до царів, які єдині могли усунути гетьмана з посади, вже встиг повернутись. Зустрів він військо на річці Коломак. Там же і пролунав останній акорд історії Самойловича як гетьмана. Як переповідають різні автори з посиланням на безпосередніх учасників подій, гетьман зрозумів, що коїться навколо нього. Відчуваючи безвихідь, зайшов до церкви і всю ніч провів в молитвах, а на ранок до церкви, де він перебував, з’явився один зі старшини зі словами: «Пане гетьмане, тебе требує військо», — і вивів хворого гетьмана назовні. Розпочалася сама процедура розправи, яка мало не завершилась вбивством Самойловича. Його порятував Голіцин.

Гетьмана відправили на заслання, а на його місце почали обирати нового керманича. Кандидатів було двоє: один усім відомий, інший такий собі сюрприз. Явним був Василь Борковський, про якого ми вже згадували, а от «сюрпризом» став Іван Мазепа. Мазепа дійсно мав деяку підтримку, особливо серед колишніх дорошенківців, та все ж його кандидатура всерйоз не розглядалась, а дарма… Поки йшли дебати щодо кандидатур, в таборі Голіцина на повний хід йшла підготовка нових статей, на яких мав присягнути новий гетьман. Голіцин вирішив використати момент для того, щоб здійснити свій план підпорядкування України. Був складений документ з 22 статей, 14 з яких ми наведемо нижче. За назвою місцевості вони отримали назву «Коломацькі статті». Та перш ніж навести їх, звернемо увагу на самі вибори.

Голіцин був людиною розумною і хитрою. Він знав про все, що відбувається, як знала це і старшина, однак подав це як обрання згідно козацьких вольностей і звичаїв. Заздалегідь він оточив козацький табір своїм військом, щоб все відбулось за його сценарієм. На загальній Коломацькій раді було подано обидві кандидатури, однією з них був і Мазепа. Старшина не розглядала його як суперника Борковського, тому, коли князь вказав на нього, здивуванню не було меж.

У історичній літературі ще з ХІХ століття міцно вкоренився міф про те, що нібито Мазепа за своє призначення дав хабара князю. Але давайте трішки поміркуємо. Згідно оповідей, які досі кочують з книжки до книжки, Мазепа дав урядовим міністрам хабара за рекомендацію, при цьому позичив гроші у самого Борковського, які він не дав Голіцину в якості «подяки» за рекомендацію, і, заплативши князю, став гетьманом. Іншими словами, Мазепа підкупив Голіцина за кошти або Борковського, або ж самого Самойловича (адже майно Самойловича було поділене між військовою скарбницею Війська Запорізького та царською казною). Ніби все логічно, однак поставимо таке питання: чи міг звичайний генеральний осавул, наближений скинутого гетьмана, який, за висловом Самійла Величка (автор одного з козацьких літописів), був людиною «бідною та цілковито залежною від гетьмана» дати хабара князю, який фактично керував Московським царством? Очевидно, що ні. Голіцину гроші не були важливі. Гроші ні Борковського, ні Самойловича, які він міг сам повністю конфіскувати, йому не були потрібні. У чому ж тоді причина несподіваного призначення Мазепи?

Досить згадати, хто такий Голіцин. Будучи людиною освіченою, князь Василь стояв на позиціях самодержавства, за якого автономія України мала зійти до мінімуму, що дозволяло би використовувати її як знаряддя для досягнення власних цілей. Такого стану речей можна було досягти тільки завдяки особі, яка стояла б на чолі Гетьманщини і виконувала волю князя. Голіцин добре знався на старшинських справах і розумів, що фактично єдиним таким кандидатом був саме Мазепа. Мазепа, з яким вони познайомилися ще під час Чигиринських походів, справляв враження освіченої людини, подібних до його поглядів. Але культурної близькості бракувало. Князь знав, що Іван Мазепа є людиною небагатою, до того ж чужаком серед лівобережної старшини, яка відверто його недолюб­лювала. Це ставило його в залежність від Голіцина, від його волі. Небезпеки того, що він буде вести власну гру, як це намагався робити його попередник Самойлович, не було. Саме тому вибір генералісимуса впав на Івана Мазепу. Передаючи булаву йому до рук, князь розраховував, що він стане слухняним знаряддям в його руках. Своєрідним юридичним оформленням цього підпорядкування мали стати статті договору, на якому присягав Мазепа. Процитуємо цей документ, що складався з 22 пунктів.

Статті договору, на якому присягав Мазепа

Божею милостию пресветлейших и державнейших государей царей и великих князей Иоанна Алексеевича, Петра Алексеевича все Великия, и Малыя, и Белыя Росии самодержцев и многих государств и земель восточных, и западных, и северных отчичей и дедичей, и наследников, и государей, и обладателей. На челобитие их царского величества подданного Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетмана Ивана Степановича Мазепы и генералной старшины, и всего Войска Запорожского на ниже писанные статьи милостивой указ.

1

В челобитье ево, гетмана Ивана Степановича и генеральной старшины, и полковников з знатным товариством и всего Войска Запорожского написано, чтоб они, великие государи, пожаловали их, изволили ево, гетмана, с старшиною, и с Войском Запорожским, и со всем народом малоросийским имети в своей государской милости и в призрении как преж сего, так и ныне и впред будущие