Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Не встигли за Індгартом зачинитися двері, як через дзеркальний перехід з’явилися академік Іоан і леді Жанна Буковскі. Для швидких переміщень зазвичай використовували картини. Але у них був один мінус: переміститись можна лише за допомогою картини, на якій зображений ти. Парні переміщення теж були неможливі.

Дзеркала ж універсальні переходи. Їх хоч і не любили за малий радіус, на відміну від картин, якими можна було подорожувати містом, дзеркала були переходом всередині будинку або двох, й обжерливість: кому сподобається віддавати три сотні карбованців в магічному еквіваленті за сотню-другу сажнів. Та альтернативою було лише фізичне переміщення на саламандровому таксі, яке теж коштувало не дешевше вашої нирки на таємному некробазарі. Тож, з метою безпеки та економії магічної сили, між містами маги і чарівники використовували саламандрові таксі. Жити взагалі дорого.

— Світлого часу доби, академіку, — привітався з ректором Іоан.

Жанна лише коротко кивнула ректору й, зі співчуттям поглянувши на Арніку, опустилась на софу, прибравши ніжне біле волосся за спину.

— Думаю, ми тут через от цю милу леді? — вкрадливим голосом від якого спиною пронісся табун саламандр, запитала Жанна.

Іоан окинув Арніку оцінюючим поглядом. Пусті чорні провалля на місці очей лякали першокружників, а чорний плащ некроманта лише закріпляв ефект, зміцнюючи чутки про кровні зв’язки Іоана з нечистю. Професор їх навіть не намагався спростувати.

— Ви абсолютно праві, Жанні, — погодився з нею Самір, розгладжуючи бороду.

Арніка кинула швидкий погляд на вікно за його спиною. Осіннє сонце ще було високо. Вітер зривав пожухле листя й кидав у вікна будинків, накривав пилом й хватав за поли мантій рідких перехожих. Там. Десь. За стінами Академії. Тут же жовте листя лише кружляло по напівпустому подвір’ю, час від часу здіймаючись догори. Іноді вітер жбурляв кілька маленьких листочків у боки — це працювали вуличні чаклуни.

Арніка пам’ятала, коли вперше їх побачила. Вони з бабцею разом ходили за покупками до савану. Чарівники, одягнені в яскраво-помаранчеві мантії були схожими на велетенське листя. Для маленької Арніки це виглядало так, ніби вони потрапили в казку. Вона уявляла, що чарівники борються з нечистю коли шепотіли левітаційні закляття й подихом відправляли жовті й червоні листочки в химерний танок навколо перехожих, змушувати їх переслідувати сумних і кволих, махати тоненькими долоньками дітям і летіти геть за територію міста. По дорозі червоно-жовті хмари підхоплювали інші чаклуни. Хмари ставали більшими, здіймалися вище й зникали за горизонтом.

— Думаю, — розбив тишу ректор Самір, — чекати більше немає сенсу.

— Ти певен? — хриплим, як не змащені петлі, голосом запитав Іоан. — Ще мало бути вдосталь часу…

— Сьогодні ледь не трапилось непоправне, друже мій, — Самір не відривав погляду від жовтого листочка, гнаного ще теплим осіннім вітром, зкерованим вуличним чаклуном в смішному помаранчевому капелюхові.

Арніку дратувало, що при ній обговорювали наче й її, а наче й ні. Вона відчувала себе дурепою, яка пропустила важливу тему й тепер нічого не розуміє. Її тут ніби взагалі не було. До неї нахилилась Жанна й ніжно охопила її долоню своїми куцими пальцями.

— Самір правий, дитинко, — блакитні очі відьми сяяли добротою й ласкою — неймовірна рідкість серед відьом її могутності. — Доля у тебе страшна й тяжка, але ти маєш зробити це.

Арніка ледь втрималась, аби не розсміятися жінці в лице. Ситуація починала скидатися на дуже дурний сон, з якого вона забула прокинутись. Жанна ніби помітила її недовіру й дістала з внутрішнього карману темно-синьої такої ж самої як у Арніки, тільки з вчительською брошкою у вигляді книги на грудях, мантії пом’ятий конверт.

— Твоя мама просила передати це тобі, коли прийде час.

В роті висохло. Тремтячими руками Арніка прийняла конверт. Щільний папір з часом пожовтів й втратив форму. На лицевій стороні акуратно виведеними літерами було написано: “Арніці, моїй доньці від матері, що не мала надто багато сили для того, щоб залишитись поруч”.

Не вірячи своїм очам, вона відкрила конверт й відмітила, що до неї його вже відкривали. Що ж, цього варто було очікувати. Неприємно, але вже нічого не вдієш. Всередині було два аркуші. Маленький був в ідеальному стані, ніби роки, аж ніяк не відобразились на ньому. Другий жовтий, м’ятий. Відразу помітно — читали його не раз.

Першим Арніка розкрила менший. Усе біле тіло його було вкрите стрибаючими рядками акуратного каліграфічного почерку. Вона повернула конверт лицевою стороною. Почерк той самий, але відчуття, що писали в поспіху.

“Люба Арніко,

Якщо ти читаєш цього листа, значить у твоєї бабці все вийшло. Пробач нас, що не могли бути поруч, коли ти росла. Сама розумієш: Смерть не те місце, звідки відпускають на дитячі свята в садочок або на випускний в Академію.

Сподіваюсь, Тетяна змогла виховати тебе сильною й хорошою дівчиною. А ще більше ми сподіваємося, що лист ніколи до тебе не потрапить, хіба що зі Спадком. Та не в нашому становищі сподіватися на краще. Ми з твоїм татом Михаїлом все ж хочемо мати надію й віримо, що тобі уже немало кругів й Академію ти закінчила, або не закінчила, якщо така була твоя воля й воля Богині нашої Долі.

Знаю, після прочитаного в Пророцтві ти шокована. Але все, написане там — твоє призначення. Частина нашої сімейної служби Долі й обов’язку перед нею за провини наших предків. Таке ж саме, як моїм було народити чарівну донечку й не побачити її дорослішання. Сульха показала мені це і я вдячна їй за можливість зустріти тебе у своєму віці.

Доню, будь обережна, й не вір нікому. Навіть найближчі друзі здатні зраджувати. На жаль, ми відчули це на власному досвіді. Час спливає. Вони вже близько. Бережи себе. Й знай, що ми з татом завжди будемо незримо йти за тобою по слідам.