Оля - Знову нема світла?, Оля

-а ти хоч вмієш це робити?

Запитала я з викликом в голосі ставши біля хлопця та простягаючи йому кинджал, який ще хвилину тому був в мішені.

-це виклик?

-думаю, що так.

-ну тоді дивись.

Хлопець став та почав прицілюватися. На це йому не знадобилося багато часу, вже через декілька секунд кинджал летів до своєї цілі. Якби сказали в нашому світі в яблучко.

-ну як тобі?

-непогано, тепер твоя черга йти за кинджалом.

Сказала я та подивилася на нього, шукаючи відповіді чи піде він за тим кинджалом. На моє диво, чи щастя він пішов за ним та вже через декілька хвилин я безперервно кидала той чортів кинджал в ціль, але ні разу не змогла попасти, як і промахнутися, тому це вже прогрес.

-непогано, перейдемо до магії?

-так.

Відповіла я та ми перемістилися поближче до Аманди, яка неспішно їла яблуко в кутку полігону.

-почнемо. Ти відчуваєш, щось незвичне, з того моменту як попала сюди?

-так. Страх, гнів і бажання повернутися додому, а якщо серйозно то я почала відчувати щось незвичне мені, але я не розумію, що це.

-добре, це добре, зосередься та уяви, що на твоїй руці з'являється білий шар, який освітлює територію.

Я уявила, що на моїй руці з'явився білий шар. На моєму обличчі з'явилася посмішка та тривожність, яка переслідувала мене весь цей час зникла.

-чудово, а тепер уяви, що шар переходить з однієї руки на іншу, а потім зависає в повітрі.

-добре, спробую.

Я почала уявляти як шар повільно перекочується на ліву руку, після цього я уявила, що шар вискользає з моєї руки і зависає в повітрі біля мене.

-вийшло. У мене вийшло.

Я раділа як дитина, адже я все дитинство марила магією, пригодами, але зараз ці пригоди і магія не створюють такий шквал емоцій, якби ж це відбулося коли я була менша. Можливо, я б більше раділа, але не дивлячись на це дитячі мрії відгукувалися в моєму серці та мені це дуже подобалося, але зараз я хотіла повернутися додому, де моя сім'я: обійняти маму та батька, побачити метушню вдома через свята. Побачити, що до нас як завжди приїде орда родичів та заполонить весь наш дім ще на тиждень. Ці почуття такі теплі та приємні, але водночас від них мені стає млосно на серці. Вони так близько і так далеко водночас, а якщо я ніколи більше не побачу їх.

-це звичайно чудово, але ще багато потрібно тебе навчити.

-добре, тоді давай переходити до іншого.

Сказала я та тим самим почала відволікати себе від поганих думок, які як завжди лізли мені в голову.

-присядь. Я покладу яблуко там де ти не зможеш його дістати і ти маєш передвинути його до себе.

-але як це зробити?

-все просто. Уяви, що яблуко летить до тебе по повітрю та ти береш його в руки. З якою швидкістю воно буде рухатися в тебе в уяві це ж саме буде відбуватися і наяву.

-ясно, зараз спробую.

Я уявила, що яблуко повільно наче пливе по повітрю наближається до мене. Яблуко наблизилося до мене та я взяла його до рук.

-вийшло. У мене знову вийшло, а це так само легко як я і думала.

-це тільки початок. Не думай, що все так легко, а тепер постав яблуко на теж саме місце.

-добре.

Я уявила як яблуко повільно пливе по повітрю, потім спускається до низу та зупиняється на місці. Теж саме зробила і магія, хоч мені і не казали та я вирішила ще дещо спробувати. Я подумала про те, що яблуко знову піднімається та летить на більшій швидкості, та в мене вийшло.

-швидко вчишся, треба тебе навчити відкривати двері і ще дечому, а зараз можемо продовжити пошуки, відволіклися, та можна знову братися за роботу.

-ну пішли тоді.

Ми знову повернулися до альтанки та не встигли взятися за роботу як до нас підійшов Вільям.

-Едгард, вас хоче бачити імператор, тебе до речі теж.

Хлопець кивнув в мою сторону та я заговорила.

-а я йому навіщо? Він мене в житті не бачив.

-саме тому тебе і хоче бачити імператор. Едгард у нас є декілька хвилин, що ми будемо робити? На чиїй стороні ми будемо?

-ти мене звичайно вибач, та в тебе своєї голови нема?

-є, за мене не переймайся, чи ти за себе переймаєшся?

-знаєш. З моєю тривожністю можна і за тебе похвилюватися. Ти як мінімум з першої зустрічі не кричав.

-мені теж йти?

Озвалася Аманда, яка до цього тільки спостерігала за тим, що відбувається.

-так. Ви маєте бути там всі разом, незнаю чому так, але Томас теж має бути.

-добре, тоді пішли. Якщо батько хоче нас бачити, то так тому і бути.

 Я підійшла до Аманди та почала допитуватися.

-Амандо, у мене до тебе кілька запитань.

-задавай.

-а цей, з твоїм батьком треба дотримуватися якихось манер.

-язик притримати, це все. Інше можна списати на те, що в вашому світі так спілкуються.

-постараюся.

-потім можеш все виплеснути на брата.

Підмигнула мені дівчина.

-я взагалі то все чую.

-чудово, тоді будеш знати, що тебе чекає.

Вклинилася я в цю гру.

-вже боюся, з тобою й так купа проблем. Ім'я тобі придумай, магії навчи, з світу злиняти допоможи.

Це хлопець сказав вже зовсім пошепки, щоб ніхто крім нас не чув.

-Едгард, тобто ти прийняв сторону, будеш їй допомагати?

-так, вирішив допомогти.

-якщо чесно то я з самого початку хотів допомогти, але не знав чим.

Відповів Вільям.

-ти серйозно? Ти хочеш мені допомогти?

-так, хочу.

-ну тоді чудово, читати любиш?

-не сильно.

-ну у нас поки тільки це заняття, вічне читання, тому вибору в тебе сильно і немає.

-тоді мені потрібно буде трішки потерпіти.

Хлопець підморгнув мені та пішов вперед.

-заграєш, а ти швидкий.

-ні, брате. Цю дівчину я залишаю тобі, витерпіти таку дівчину зможеш тільки ти, і по силі, і по довгому язику, і по проблемам, які вона за собою тащить.

-подивимося. Моя сестра проблем створює не менше.

-ось ми і поділили їх.

Ми зупинилися біля масштабних дверей, які були дуже красиво розписані різними візерунками. Стража відчинила двері та перед нами постав чоловік з сивим волоссям, зеленими очима, та льодяним поглядом. Здавалося, що цей погляд може звести з розуму будь кого. Коли ти бачиш цей погляд по твоїй шкірі пробігаються мільйони мурашок, але я трималася. Я трималася стійко, підняла голову, стояла рівно та не піддавалася цьому погляду. Впринцині як і кожний з цієї кімнати, тільки в них впевненості в погляді було більше.