Джон Грін - Досить Катрін

class="p1">Ліндсі Лі Веллс і Колін довго дивилися одне одному в очі, не відводячи поглядів, аж доки її усмішку не змінив легкий смішок.

— Що? — запитав Колін.

Вона струснула головою, та не змогла зупинитися.

— Нічого, — відповіла вона. — Ходімо дивитися ерцгерцога.

— Ні, скажи мені, — наполягав хлопець. Він не любив, коли від нього щось приховували. Коли він був не в курсі чогось, це його чомусь нервувало — більше, ніж мало бути.

— Нічого. Просто, я зустрічалася тільки з одним хлопцем.

— І чому це смішно? — спитав Колін.

— Це смішно тому, — пояснила вона, — що його звати Колін.

Середина (початку)

До третього класу його нездатність досягти «соціального добробуту» зробилася такою всім очевидною, що звичайну школу, Калманівську, Колін відвідував тільки три години на день. Решту дня він проводив зі своїм незмінним репетитором Кітом Картером. Кіт їздив на «Вольво» з номерним знаком KRAZZZY і незмінно збирав волосся у «кінський хвіст». Ще він завжди носив густі широкі вуса, які накривали навіть його нижню губу, коли він мовчав, що було дуже рідко. Кіт любив говорити, і його улюбленим слухачем був Колін Сінґлтон.

Кіт був товаришем Колінового батька і професором психології. Його зацікавлення Коліном було не позбавлене власного інтересу: за кілька років Кіт опублікував низку статей про хлопцеві здібності. Коліну подобалося бути таким особливим, що науковець за ним занотовує. Крім того, Krazy Кіт був для Коліна тим, що найбільше наближалося до поняття найкращого друга. Щодня Кіт приїздив до міста і вони з Коліном усамітнювалися в комірчині на третьому поверсі школи. Наступні чотири години Колін переважно читав собі, що хотів, а Кіт час від часу переривав його для якихось розмов. А щоп’ятниці вони проводили день, обговорюючи, що Колін вивчив. Коліну це подобалося значно більше, ніж звичайна школа. Хоча б тому, що Кіт ніколи не робив йому «дибу».

У Кіта була дочка Катріна того ж шкільного року, що й Колін, але в житті на вісім місяців старша. Вона ходила до іншої школи, та Колінові батьки з приводу і без приводу запрошували Кіта з дружиною і дочкою на вечерю — обговорити синів «поступ» і все таке. Після таких обідів батьки зазвичай влаштовувались у вітальні, і що довше вони там сиділи, то голосніше реготали. Кіт кричав, що він, ймовірно, не зможе сісти за кермо і їхати додому, що йому потрібне горнятко кави після всього цього вина. «Ваш будинок — це облога Аламо для винолюбів», — кричав він.

Це сталося одного листопадового вечора у третьому класі, коли вже похолодало, але матінка ще не повісила різдвяні декорації. Повечерявши куркою з лимоном і коричневим рисом, Колін із Катріною перебралися до вітальні. Колін витягнувся на дивані й вивчав латину. Він недавно довідався, що президент Ґарфілд, який не був навіть особливо відомий своїм розумом, умів писати латиною і грецькою мовами одночасно — латиною лівою рукою, а грецькою — правою. Колін хотів зрівнятися з ним.[23] Катріна, худенька білявка, яка успадкувала від батька і його хвіст, і його захоплення обдаруваннями, сиділа тихенько і дивилась на нього. Колін був свідомий її присутності, та вона його не відволікала — люди часто спостерігали за тим, як він навчається, так наче він мав якийсь секретний підхід до навчання. А секрет насправді був у тому, що він учився більше за будь-кого і з більшою увагою.

— Як ти зміг вивчити латину? — запитала вона.

— Багато працював.

Вона підійшла і сіла на диван у нього в ногах.

— Чому?

— Мені це подобається.

— Чому?

Він помовчав хвилинку. Незнайомий із грою в «чому?», він сприймав її запитання серйозно.

— Мені це подобається, бо це робить мене інакшим і кращим. І тому, що в мене доволі добре виходить.

— Чому? — промовила вона співучим голосом, майже усміхаючись.

— Твій батько каже, це тому, що я запам’ятовую краще за інших людей, оскільки я дуже уважний і дуже мотивований.

— Чому?

— Тому що це важливо — знати різні речі. От, наприклад, недавно я дізнався, що римський імператор Вітеллій з’їв якось тисячу устриць за один день, це дивовижний вияв abligurition,[24] — сказав він, використавши слово, якого Катріна точно не знала. — І ще це важливо, бо робить тебе особливим і ти можеш читати такі книжки, які звичайні люди читати не можуть, як-от «Метаморфози» Овідія, написані латиною.

— Чому?

— Тому що він жив у Римі, коли говорили й писали латиною.

— Чому?

І це останнє «чому» заскочило його. Чому Овідій жив у Стародавньому Римі 20-го року до нашої ери,[25] а не в Чикаго 2006-го нашої? Чи був би Овідій Овідієм, якби жив у Америці? Ні, не був би, бо тоді він був би корінним американцем, ймовірно, американським індіанцем або автохтонцем, чи аборигеном, а в них не було латини і взагалі писемної мови. То Овідій відбувся тому, що він Овідій, чи тому, що жив у Стародавньому Римі?

— Це дуже хороше запитання, — сказав Колін, — і я спробую знайти на нього відповідь.

Саме так говорив Кіт, коли не знав відповіді.

— Хочеш бути моїм хлопцем? — запитала Катріна.

Колін швидко сів і поглянув на неї; вона невідривно розглядала свої коліна. Пізніше він назве її Великою. Катріною № 1. Катріною Прекрасною. Навіть сидячи, вона була помітно меншою за нього і мала цілком серйозний і знервований вигляд. Губи стиснуті. Щось піднімалося в ньому. Нервові закінчення вибухнули мурашками по шкірі. Діафрагма здіймалась. Звісно, це не могло бути ані хіттю, ані коханням, отож, мабуть, з ним відбувалось те, що діти в школі називали «запав». І він сказав:

— Так, хочу.

Вона повернулася до нього, зі своїми круглими щічками у веснянках, нахилилась, витягнула губки і поцілувала в щоку. Це був його перший поцілунок, і її губи були, як та прийдешня зима — холодні, сухі, потріскані; Колін подумав, що поцілунок виявився далеко не такий приємним, як він очікував.

(сім)

Зненацька за гребенем невеличкого пагорба лука перетворилася на цвинтар. Може, десятків зо чотири могил, оточених невисокою, по коліна, кам’яною огорожею, порослою слизьким мохом.

— Ось тут знайшов останній вічний спокій ерцгерцог Франц Фердинанд, — сказала Лінда Лі Веллс, і голос її раптом зробився голосом знудженого екскурсовода, який давно завчив свій текст напам’ять.

Колін із