LikoDan - Рукопис Оману , LikoDan

Розділ 6: Тіні в лісі

Подорож ставала все більш небезпечною з кожним днем. Коли сонце занурилось за горизонт, ліс, через який вони рухались, став важчим від невисловленої напруги. Здавалося, що саме повітря затамувало подих, чекаючи, коли щось порушить тишу.

Юй, ведучи групу, підняла руку, сигналізуючи про зупинку. Її очі ковзали по навколишніх деревах, тіні від яких ставали довшими і загрозливішими під сутінковим небом. Лі Мін і Лін Сяо обмінялися поглядами, обидва відчуваючи наростаюче занепокоєння.

— "Щось не так," — пробурмотіла Юй, поклавши руку на рукоять свого меча. "За нами спостерігають."

— "Хто?" — прошепотів Лі Мін, інстинктивно міцніше стискаючи свою палицю.

— "Не хто," — виправила Юй, її голос був ледве чутним. "А що."

Перш ніж Лі Мін встиг запитати щось ще, із темряви долинув шелест. Лін Сяо тихо зойкнула і інстинктивно підійшла ближче до нього. Її очі металися в пошуках тіней, і вона відчула, як її серце почало шалено калатати.

— "Покажіться!" — закричав Лі Мін, намагаючись звучати сміливіше, ніж він себе почував. Його голос відлунював між деревами, але у відповідь була лише тиша.

Очі Юй звузилися. "Приготуйтеся," — наказала вона, витягаючи меч швидким і впевненим рухом. Лезо ледь помітно блищало у тьмяному світлі. "Що б це не було, воно випробовує нас."

— "Випробовує?" — перепитала Лін Сяо, її голос тремтів. "Чому?"

Юй не одразу відповіла. Її увага була прикута до темряви, ніби вона чекала. "Деякі створіння зв'язані зі світом старовинною магією," — нарешті відповіла вона. "Вони захищають те, що вважають святим або забороненим."

Шелест посилився, і з тіні з’явилися кілька постатей. Вони були ні людьми, ні демонами, а чимось середнім — спотворені духи з очима, що світяться моторошним синім сяйвом. Їхні форми були приблизно людськими, але рухалися вони неприродно, ніби тіла, які вони займали, їм не належали.

Лі Мін відступив на крок, його дихання збилося. "Що це таке?"

— "Лісові Примари," — спокійно відповіла Юй. "Духи тих, хто загинув, намагаючись захопити заборонену силу. Вони охороняють старі шляхи, що ведуть до Рукопису."

— "Ми можемо їх перемогти?" — запитала Лін Сяо, її голос був сумішшю страху і рішучості.

Юй глянула на неї і похитала головою. "Ви не можете вбити те, що вже мертве. Але ми можемо порушити їхній контроль."

Вона дістала з сумки невеличкий нефритовий амулет. Амулет був вирізьблений із старовинними символами, що слабо світилися в її руці. Юй на мить заплющила очі і почала шепотіти слова старовинною мовою, яку ні Лі Мін, ні Лін Сяо не розуміли. Світло від амулета посилилося, і примари, здається, зупинилися, збентежені цим сяйвом.

— "Зараз," — наказала Юй, її голос був твердим. "Рухайтеся швидко і не озирайтеся."

Вони побігли, і завивання примар лунали позаду, тоді як світло від амулета стримувало їх. Лін Сяо відчувала, як її серце шалено калатає, але вона не наважувалася зупинитися або обернутися. Вона відчувала холодне дихання примар на шиї, коли вони мчали крізь ліс.

Здавалося, минули години, перш ніж вони вибралися з-під покрову дерев і опинилися на вузькій галявині. Примари зупинилися на краю лісу, не в змозі рухатися далі. Лі Мін впав на коліна, намагаючись перевести подих, і Лін Сяо сіла поруч, її руки тремтіли.

— "Що… це було?" — насилу промовила Лін Сяо, ще трясучись від пережитого.

Юй обережно прибрала амулет, її обличчя залишалося непроникним. "Це були залишки тих, хто зазнав поразки," — тихо сказала вона. "Попередження про те, що трапляється з тими, хто шукає силу з неправедних причин."

Лі Мін підняв погляд на неї, витираючи піт з чола. "Ти знала, що це станеться, чи не так?"

Юй не одразу відповіла. Коли вона заговорила, її голос був тихим і сумним. "Я підозрювала," — зізналася вона. "Але це був ризик, на який ми мусили піти. Шлях до Рукопису — це не просто фізична подорож, це випробування духу і рішучості."

Лін Сяо здригнулася, пригадуючи ті моторошні очі. "А що, якщо ми зазнаємо невдачі?"

Юй подивилася їй прямо в очі, і в її погляді відбивалося віддалене місячне світло. "Тоді ви станете такими ж, як вони," — просто сказала вона. "Загубленими у тінях власних бажань."

Троє сиділи в тиші, і слова Юй лягли на них, наче важкий туман. Вони були ближче до своєї мети, але кожен крок вперед відкривав нові небезпеки і глибші таємниці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍