Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 8

Я дивилася на Кормеліона й ніби бачила перед собою вже іншу людину. Очі кольору морської хвилі набули відтінку грозових хмар, обличчя видовжилося, а волосся відросло до плечей. Та й загалом тіло стало сухіше, я б сказала. Але водночас, обіймаючи його, з легкістю відчувала м’язи навіть крізь цупку тканину сорочки. Словом, він став зовсім іншою людиною, чому не варто було дивуватися, зважаючи на те, ким, як з’ясувалося, був Дартен. Чи може його все ж називати "Кормеліон"…

Ще змалку я чула легенди про серантіонів, але ніколи не думала, що зустріну їх наяву. І аж ніяк не очікувала, що якось стану головною героїнею наступної оди про щире кохання, що не мало меж, але все ж згасло так швидко… Принаймні з одного боку. Але, на щастя, не у нас. Чи…

З моменту мого повернення додому минуло вже чимало часу. І якщо спершу серце ятрила рана розміром з всесвіт, то зараз там залишилося лише згарище. Присутність Кормеліона поруч може й розворушила його та видобула звідти легкі жаринки, але все ж не можна враз взяти й повернути ті почуття, які стільки років гасила в собі як тільки могла… Це так легко не працює…

Та й з пам’яттю одна біда. Події й емоції мають властивість забуватися. Як і перші зізнання посеред ночі, коли ми лежали на леваді, всіяній тисячами квітів. Так-так, лишається саме картинка. Навіть почуття вилітають кудись далеко.

Звісно, на відміну від давніх легенд, якими ми з подругою та рештою герцогинь ділилися час від часу, щоб налякати або просто розповісти щось цікавеньке. І ось одною з них і була та сама розповідь про серантіонів. Пам’ятаю, ми тоді лежали в кімнаті подруги під ліжком. Простір навколо освітлювала лише маленька свічка, що стояла на столику біля нього, тому в нашому маленькому й не найчистішому прихистку панувала напів темрява. Проте ми обидві не зважали на це. Подруга, бо була захоплена, розповідаючи все, а я, бо буквально ковтала кожнісіньке слово герцогині Лінейської.

«Кажуть, вони з’явилися з іншого світу давним-давно. Їх було багато — ціле герцогство або й більше, проте ніхто не бачив жодного серантіона поруч з йому подібним. Тому поширилися чутки, що вони постійно в пошуках. А в результаті них серантіони самі забули, хто вони насправді й живуть посеред звичайних веларійців, навіть не підозрюючи, якими силами наділені. І ті в них немаленькі. Це лише здається, що вони не володіють магією. В принципі, так і є, але в нашому класичному розумінні. Їм піддаються лиш найпростіші заклинання відстані, а ось дотики в них дуже навіть потужні. Вони здатні перетворювати одним лиш подихом предмети на артефакти й разом з ними бути сильнішими за найдосвідченіших магів. Але лише найкращим дістається таке вміння».

— Серантіон… Я не пригадую, щоб у легенді йшлося про перевтілення чи тому подібне, —  я уважно поглянула на Дартена, що насправді був Кормеліоном, а де ж сам власник тіла? Чи вони народжуються й ростуть знову, але… Стоп, минуло не аж так багато років.

— Я також гадки не мав. Уявляєш, лечу я з кручі, а вже наступної миті прокидаюся в невеличкій стайні, лежачи на сіні. Здається, ніби то падіння було сном, але нова реальність, виявляється навіть значно гіршою. Особливо, коли поруч не було тебе.

— І тільки не говори, що твої почуття, як те полум’я, в яке підкинули дров, — нахмурила я брови. — Та й ти не міг знати, що я буду тут…

— Ні, але… Я відчував, що не можна марнувати такої нагоди. І звісно, що знаходжуся тут в першу чергу саме для себе, але коли побачив ту затятість в твоїх очах — як ніколи зрозумів, хто дійсно гідний перемоги.

— Або просто крутишся біля моїх ніг, бо ви всі з якогось дива думаєте, що зі мною більші шанси пройти далі, — продовжила я, вивільняючись з його легких обіймів та йдучи геть з танцювального майданчика.

— А ти в цьому сумніваєшся?

— Ну знаєш, є трохи. Навіть той же Айраск сильніший за мене в магії. Але він і сам захотів причепитися до мене, як той реп’ях. Я що вам, якась зірочка, назбируючи які, проходиш далі?

— Дуже чарівна зірочка. Кохана…

— Колись була нею. Зараз же…

— Анабель, — Дартен м’яко взяв мене за руку, заглядаючи у вічі. — Ти найрідніша моєму серцю людина. І я не єдиний, хто розуміє, що сильнішої за тебе тут не знайти. Можливо, ти найбільш незграбна веларійка на всім білім світі. Можливо, з магією в тебе постійно якась біда. Але…ти найкраща не в чарах чи витривалості, а в чомусь іншому, глибшому. Ти маєш волю, впертість, дух. І це все так просто не зламати.

Дартен підступився ще ближче до мене, немов відгороджуючи від всього світу. Але я й так бачила лише його дивовижні очі, в яких під час цих слів, немов спалахували блискавиці.

— Ти — вогонь, який може запалити цілий світ. Анабель, твоя магія — прямий на це натяк, який ти все ніяк не хочеш помічати. І…я готовий йти за тобою, куди б моя прекрасна герцогиня мене не повела, — Дартен м’яко вклонився, чи то дякуючи за танець, чи то немов на підтвердження своєї відданості.

Я дивилася на нього, відчуваючи як у грудях наростає той самий вогонь, а потім магія грає у всіх жилах та шалено фонить навколо. А разом з нею розгоряються ті далекі почуття, які так мріяла сховати назавжди.

Слова Дартена дійсно торкалися в душі. Хоча я в них так до кінця й не вірила. Адже я тут навіть не заради перемоги. Прийшла, бо так сказали батьки. Прийшла, бо негоже ігнорувати запрошення століття. Прийшла, бо так десь глибоко всередині підказувало серце. Але може Дартен дійсно має рацію? Можливо, я й справді не така вже й слабка незграба, як здавалося, на перший погляд?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍