Сергій Володимирович Гридін - Дорослі зненацька

— Слухаю вас, — втупила у хлопця свій погляд жінка.

— Доброго дня, — усміхнувся Тимоха. — Доставка квітів. Розпишіться тут, будь ласка, — звично простягнув папірець і ручку. Жінка потягнулась за ручкою, зупинилась на півдорозі.

— А що це ви мені, юначе, притягнули! — запитала невдоволено.

Тимоха здивовано поглянув на букет і помітив, що одна троянда нахилила зламану голівку. Чорт забирай! Якби раніше побачив, то просто витягнув би її з букета. Хто там перераховувати ті квіти буде? Оберемок чималий! А тепер нічого не вдієш.

— Я дзвонитиму вашому керівництву, — попередила, виймаючи з кишені халата мобільника.

— І що страшного сталося? — перепитав Тимофій, не розуміючи проблеми. — Подумаєш, одна квітка зламалась! Так їх ще он скільки є!

— Що сталося? — верескнула жінка. — Мій чоловік хотів зробити мені приємне в день народження, вгатив у цей букет чималі гроші, а ви приносите суцільні уламки і ще питаєте, що сталося?

— У свято радіти треба, а не до дрібниць присікуватись! — не втримався Тимофій.

— Давай сюди! — несподівано вихопила квіти у нього з рук жінка. — Понабирали школоту з вулиці, — невдоволено пробубоніла і голосно зачинила двері перед самим носом у хлопця.

— А розписатись? — кинув Тимоха у вже зачинені двері.

Та й біс із нею! Сам підмахне за цю скажену тітку. Це ж треба у своє свято бути таким стервом. Тут чоловікові не позаздриш.

Знову задзвонив телефон. Тимофій застогнав, але враз задоволено всміхнувся. Телефонувала Юлька! Домовившись, що за хвилин сорок буде на «їхній» квартирі, Тимоха, забувши про сердиту жінку, злетів вниз сходами та помчав до станції метро. Коли він, захекавшись, легенько постукав у двері, Юлька відчинила йому так швидко, ніби весь час стояла у коридорі.

Тимофій мовчки скинув на підлогу наплічник, підхопив дівчину на руки і поніс її у вже знайому кімнату. Вона не пручалась. Просто притулилась до нього всім тілом, обвила шию руками і затихла, нерівно дихаючи. Тимоха обережно поклав цінну ношу на застелений старим покривалом диван, кількома рухами зірвав із себе одяг, не забувши дістати з кишені «презик», подивився на дівчину. Вона лежала, заплющивши очі. Її вуста, ледь підведені неяскравою помадою, щось шепотіли. Розчути, що саме, Тимоха вже не міг. Він вдихнув запах її волосся, відчув, як тремтить дівоче тіло, і забув про все, падаючи у безодню неймовірного щастя.

— Мені скоро йти треба, — повідомила за півгодини Юлька. Вона лежала на спині, задоволено закинувши під голову руки, і щаслива усмішка час від часу мелькала на її обличчі.

— Так швидко, — розчаровано обізвався Тимофій. — Щось не так? — стурбовано піднявся на лікоть.

— Тимошку! Дурненький! Що може бути не так? Просто у мене справи є, — заспокоїла хлопця Юлька.

— Які справи? — уважно поглянув на неї Тимофій.

— Ревнуєш? — сяйнула очима у відповідь дівчина. — Ох! Як же класно! — потягнулась, як кішка, усім тілом. — Тимошку, я тебе люблю! — обійняла за шию, притиснулась грудьми.

— Я теж, — ніжно провів рукою їй по спині Тимофій, насолоджуючись кожним вигином тіла і м’якістю її шкіри. — От кретин! — ляснув себе по лобі, несподівано скочив з ліжка, побіг у чому мати народила в коридор. Повернувся з невеличкою коробочкою, поклав її на диван біля Лисички.

— Що це? — здивовано перепитала дівчина. Вона обережно взяла подарунок, відкрила коробочку і радісно повернулася до Тимофія. — Це мені?

— А у мене є ще хтось, кому хочеться робити подарунки? — нервово ковтнув слину Тимофій.

— Дякую, — прошепотіла Юлька, тонкими пальчиками розправила ланцюжок, вдягнула його через голову, зручно влаштувала срібне сердечко у впадинку між грудьми.

— Носи здорова, — не знайшов кращого, що відповісти, Тимофій.

— Тимошку, мені дійсно треба поспішати, — винувато поглянула на хлопця Юлька.

Вона обережно встала з дивана, нахилилась, збираючи розкиданий по кімнаті одяг. Ковзнувши поглядом по її худенькій фігурі, Тимофій відчув, як знову підкочується бажання. Він прикрив очі, намагаючись його втамувати. Коли розплющив їх, дівчина вже була в рожевих мереживних трусиках і застібала за спиною такого ж кольору бюстгальтер. Тимоха теж скочив з ліжка, швидко пірнув у джинси, натягнув футболку, притягнув Юльку до себе. Вона вперлась кулачками йому у груди, ніби пручаючись, підняла сяйливі, щасливі очі.

— Відпусти, — попросила тихо, навіть не намагаючись вирватись з обіймів.

— Не можу, — хриплувато відповів Тимоха. — Мої руки не слухаються, — видав несподівано жалібним голосом.

— Завтра зустрінемось, — пообіцяла Лисичка.

— Я не дочекаюсь, — міцніше притиснув до себе дівоче тіло Тимофій.

— Я тобі так швидко набридну, — легенько відштовхнула хлопця Юлька.

— Не діждешся, — цмокнув її у вушко хлопець. Лисичка втягнула голову у плечі, засміялася дзвіночком.

— Ах ти підступний, — вдарила долонею у плече, вужем викрутилась із хлопчачих рук і вмить опинилась у коридорі. Переслідувати її Тимоха не став, хоча це давалося йому нелегко.

Вже за хвилину дівчина замкнула двері, а ще за кілька вони разом виходили з двору, тримаючись за руки, як першачки. Шлях до метро здався Тимофієві надто коротким, і він хотів було напроситися провести дівчину додому, але вона легенько помахала йому долонею, надіслала повітряний поцілунок і застрибнула у вагон, залишивши хлопця на заповненому людьми пероні.

6

Кілька тижнів до літніх канікул пролетіли ніби один день. Тимофій, як і раніше, ходив до школи, їздив розвозити квіти, намагався хоч трохи вчити уроки, але всі його думки були про Юлю. Якби його воля, то замкнувся би з нею у тій квартирі, що вже стала йому рідною, і не виходив би звідти. Ну хіба що іноді, щось купити поїсти. Петриляк на нього іноді ображався. Він свого товариша міг бачити тільки на уроках. Після їх закінчення Тимоха весь час кудись поспішав. Спочатку Вовчик намагався щось випитати, але, нарвавшись на постійний ігнор його намірів, змирився з цим і з питаннями майже не чіплявся. Усім іншим, за великим рахунком, було все одно, чим і де зайнятий Тимофій. Взагалі він почував себе старшим за своїх однокласників. Може, причиною була відсутність батька і (як він думав) його відповідальність за маму?

Іноді мама, маючи вільний від роботи час, пропонувала сходити удвох у кафешку або в кіно, але Тимоха кожного разу відмовлявся, аргументуючи це великою кількістю роботи та власною зайнятістю. Жінка з тугою дивилась на свого сина, розуміючи, що не може забезпечити того всім необхідним, і він просто вимушений працювати. Намагалася балувати його чимось смачненьким і часто зітхала, спостерігаючи, як син наминає за обидві щоки.

— Схуд ти, Тимошку, — зазначила одного разу.

Це був один із тих нечастих вечорів, які Тимофій проводив удома. Лисичка на кілька днів поїхала з батьками до родичів. Вони щось там родинно святкували. Тимоха мучився вдома, не маючи бажання взагалі кудись виходити. Навіть відмовився від кількох замовлень, пояснюючи