Сергій Володимирович Гридін - Дорослі зненацька

— Росту, — пояснив хлопець, пережовуючи свіженькі, щойно з пательні, деруни.

— Авжеж, ростеш, — задумливо відповіла мама, провівши рукою по короткому їжачку волосся. — Весь час десь пропадаєш. Я тебе майже не бачу! То я на роботі, то тебе немає. Отак і все життя мине, — зітхнула.

— А що тут зробиш? — здивовано підняв очі Тимофій. — Така наша дійсність.

— Так. Сьогодні до нас жінку на збереження поклали. Вона переселенка з Донецької області. Розповідала, що у них там робилось, коли війна почалась, — похитала головою. — Хлопця дев’ятнадцяти років розстріляли за те, що наш гімн рингтоном у нього на телефоні стояв. Страшно, — зіщулилась мама.

— Так що у нас ще все гуд, — вдаючи безтурботність, махнув рукою Тимоха, кинувши в тарілку ще кілька дерунів та щедро поливши їх сметаною. Звістка про розстріляного пацана таки зачепила. Він на мить уявив себе на його місці, і всередині все похололо. Клята війна була далеко, але зрідка нагадувала про себе в новинах про чергових «двохсотих» або похоронами якогось військового.

— А не дай Боже, якби у мене так? Як би я тоді? З ким залишилась? — задумливо промовила мама.

— Тьху на тебе! От думки тобі в голову лізуть! — ледь не вдавився їжею Тимоха. — До чого це все?

— Я часто думаю, що ти одружишся, кудись поїдеш, а я зовсім сама залишусь, — знизала плечима жінка.

— От за що я тебе люблю, то за твій оптимізм, — усміхнувся Тимофій. — Якщо це тебе заспокоїть, то я свою дружину сюди приведу. Заведемо з десяток дітисьок, і будеш нашим дитячим садочком опікуватися.

— Я тобі дам дітисьок! Я тобі дам дружину. Тобі ще випускний клас треба закінчити, та й потім у житті визначитись, — ніби жартома замахнулась на сина рукою.

— Не хвилюйся. Поки що передумов до того немає, — похитав головою Тимоха, відчуваючи незрозумілу внутрішню тривогу, яка переслідувала його вже деякий час. У передпокої несподівано пролунав дзвоник, потім ще кілька разів без паузи.

— Хто це до нас? — здивовано поглянула на сина мама. — Ніби нікого не чекаємо? Їж! Я відчиню, — майнула до передпокою. — Тимофі-і-ію! Тут до тебе! — гукнула звідти за кілька секунд.

Тимоха, дожовуючи дерун та на ходу витираючи масні губи, вийшов у коридор. Там стояла… Юлька. Дівчина невпевнено поглянула на Тимоху, ковзнула поглядом по мамі, опустила очі.

— Заходьте до нас на вечерю, — запросила, сховавши лукавинку в очах мама. — Тимофію, запрошуй гостю, — кивнула синові, який застиг, не знаючи, що йому робити.

Тимоха мовчки махнув рукою дівчині, запрошуючи її пройти на кухню. Лисичка, особливо не впираючись, одним рухом зняла кросівки, вже впевненіше поправила зачіску та попрямувала за Тимохою.

— Я скучила… — встигла шепнути йому у спину. Тимофій відчув, як миттєво потепліло у нього в районі грудей, а невидимі метелики залоскотали в животі, разом змахнувши шовковистими крильцями.

— Я до себе в кімнату. Маю дещо зробити! — гукнула їм навздогін мама, ховаючись за дверима.

— Привіт, — гаряче зашепотів Тимофій, притиснувши до себе Лисичку. — Ти звідки тут? Ти ж до родичів поїхала? — спитав, обціловуючи дівчині обличчя.

— Два дні — дуже довго, — тихо видала, задихаючись від його поцілунків, Юлька. — Мені Петриляк твою адресу дав. Я його у Фейсбуці знайшла, — пояснила дівчина. — Не втрималась. А тебе чомусь боялась набрати. Думала, що не дозволиш прийти.

— Поїхали. На нашу квартиру, — майже простогнав Тимоха, зарившись носом у волосся на маківці. Воно пахло чимось квітковим і ніжним.

— Тітка… Вона вже додому повернулась, — відступила на крок Юля, чомусь винувато подивилась йому в очі.

— Пішли до мене в кімнату. Мама ніколи туди без дозволу не зайде, — запропонував Тимофій, легенько підштовхнувши дівчину в потрібному напрямку.

Вона ступила кілька кроків вперед, потім на мить завмерла, несподівано швидко натягнула кросівки, шарпнула двері, відчинила їх, цмокнула у ніс Тимофія, який ошелешено застиг на місці, вискочила з квартири, і було чутно, як збігла вниз сходами. Тимоха, як був, босим вибіг за нею, але на вулиці Лисички вже не було видно. Відчуваючи її запах та її дотик, з незрозумілим тремтінням у ногах, Тимофій повернувся додому. В коридорі його зустріла мама.

— Вже так швидко втекла? — спитала.

— Так. Вона… за підручником з англійської приходила. Хоче влітку повправлятись, — перше, що спало на думку, видав Тимоха.

— Симпатична дівчина. Сонячна, — всміхнулася мама. — Я її раніше не бачила.

— Ми нещодавно познайомились, випадково, — відчуваючи, як кров приливає до обличчя, збрехав Тимоха.

— Навіть не знаю, як її звати. І дерунів моїх не спробувала, — пішла на кухню мама.

— Юлька! Юлькою її звати, — гукнув у спину Тимофій.

— Ех ти! «Юлька»! — повернулась, зупинившись, жінка. — Юля. Юлія. Юлечка. Хіба можна так з дівчатами? Вони ласкавих люблять, — осудливо подивилась на сина.

— А мені з нею дітей не хрестити, — насупив брови Тимофій. Він зовсім не хотів демонструвати мамі своє ставлення до дівчини.

— Може й так, — погодилась жінка, а тоді забрязкала на кухні тарілками.

Тимоха сховався до себе в кімнату, гамуючи тремтіння в руках. Юльчин візит був несподіваним і, що вже там приховувати, дуже приємним. Він підтягнув до себе ноутбук, написав кілька слів дівчині у Фейсбуці, продублював те саме у «вайбері», увімкнув тиху музику, влігся на ліжку, закинувши руки під голову. Мрійливо заплющив очі і, здавалося, навіть задрімав. Розбудив його сигнал нового повідомлення. «Я тебе…» і символ сердечка. Тимоха всміхнувся. Десь там, на іншому кінці міста, смілива і прекрасна дівчина на ім’я Юлька думала про нього.

У ту ніч Тимофієві снився дивний сон. Ніби він відповідає в школі біля дошки, а вчителькою у них виявляється Лисичка. Вона суворо споглядає з-під окулярів на Тимоху, вимогливо ставить якісь запитання, на які хлопець відповіді не знає, а потім виводить у журналі жирну «двійку». Чомусь до нього несподівано підбігає Королькова і починає гаряче цілувати, Тимоха намагається ухилитись, але дівчина не відступає. Юлька обпалює його поглядом, іде до парти, за якою сидить Вовчик, вмощується тому на коліна і з викликом дивиться на Тимофія. Той хоче щось сказати, не може витиснути з себе ні слова і прокидається…

Тимоха кілька хвилин полежав у ліжку із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, до чого йому наснився той сон. Якась мішанина дивних подій. Він відкинув тонку ковдру, сів, опустивши ноги на підлогу. До школи йти не потрібно — канікули. На сьогодні було два замовлення на доставку, і ще він мав сходити у невеличку кафешку за три квартали і спробувати найнятись на роботу офіціантом. Без досвіду не дуже хотіли брати, але Тимоха розраховував на своє вміння швидко вчитись і орієнтуватись у різних ситуаціях.

На годиннику була десята ранку. Мама, судячи з усього, вже пішла на роботу. Поспішати сьогодні немає куди. Тимоха спробував набрати Лисичку. «Абонент поза зоною,