Ольга Християнчук - Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук

- Напевно вже дійшла черга до цього поля, - хмикає Тимур і кидає на мене короткий погляд.

- Тобі теж там треба бути? - цікавлюсь.

- Не знаю, зараз запитаю.

Він зупиняється обабіч дороги перед технікою і виходить з машини. Біля одного з комбайнів стоїть група чоловіків. Декількох я знаю, вони з нашого села, інші з сусідніх. Тимур підходить до них вітається, а потім йде до легкової машини білого кольору, з котрої виходить мій тато. Вони переговорюються, а потім Тимур киває у мою сторону. Тепер і тато дивиться на мене, щось каже Тимуру, і той киває.

- У мене сьогодні вихідний, - повідомляє, повернувшись до машини. - Шеф наказав доставити доньку додому.

- Ти що через мене втратиш день? Це ж твій заробіток, ти втратиш гроші.

- Настю, ти що забула, - широко посміхається. - Мені не потрібні гроші, я власник Агро холдингу.

Сміюсь з його жарту. Теж мені власник знайшовся. Керівники великих компаній мають зовсім інший вигляд, вони старі, низькі ростом і пузаті. А Тимур красень і он який накачаний, та й досить молодий. Я не знаю в обличчя орендатора наших земель, та пам'ятаю його ім'я - Марчук Вадим Іванович. Тато каже, що з ним ніколи не зустрічався, а процес роботи проходить через посередників. А все тому, що такі птиці високого польоту ніколи не опускаються на землю до простих смертних. Вони напевно навіть не знають, як той колосок пшениці виглядає і що з ним робити.

Ми дуже швидко доїжджаємо додому і Тимур паркується ближче до моїх воріт.

- Дякую за поїздку, - говорю і виходжу з машини.

Він теж виходить, відчиняє задні дверцята і подає пакети. Джентльмен. А в нього гарні манери.

- Будь ласка, - не відразу випускає пакети з рук, затримує мене біля себе. - Якщо знадобиться у місто, тільки скажи. Я із задоволенням завезу.

- Не зручно набридати, - ніяковію.

Ми стоїмо досить близько і я відчуваю наче між нами мерехтить повітря. Дивно, може це спека так впливає.

- Ти мені не набриднеш, - його інтонація змінюється, голос стає більш гортанним.

На мить завмираю і тону в його очах, а потім отямлююсь і відступаю. Хапаюсь за хвіртку, щоб не впасти, бо щось мої ноги переплітаються. Тимур кривить губи у посмішці, а я червонію, наче дурепа.

Швидко біжу у будинок, не оглядаючись. І що я так раптом перед ним зніяковіла? Це все тому, що він занадто близько до мене стояв.

Заходжу на кухню, за столом бачу Аліну, котра наминає бутерброд.

- Куди це ти так їздила з нашим сусідом? - посміхається молодша сестра.

- Я їздила у місто у справах, а він просто підвіз мене.

Кладу пакет на стільчик, починаю викладати покупки на стіл. Мимоволі зиркаю у вікно, але Тимура на дорозі вже нема.

- Звичайно, просто так підвіз, - дразнить. - Він нікого не возить у своїй машині. Навіть Лариску, хоч він живе у її домі. Напевно ти сильно йому сподобалась.

- Не говори дурниць, - фиркаю і дивлюсь сердито на сестру. - Він просто ввічливий, от і все. А якщо навіть сподобалась, це нічого не значить. В мої плани не входить заводити роман з комбайнером.

- Не зарікайся, - хмикає і бере чашку з компотом, сьорбає. - Такий красень, чому не замутити? Я б не втрачала шанс.

- Гей, пригальмуй, - легенько штовхаю її у плече. - Ти ще мала про таке думати. Спочатку досягни повноліття.

- Що дивитись теж не можна? - супиться.

- Не можна, - говорю наказовим тоном.

Теж мені дівка знайшлась. Ледве стукнуло шістнадцять, а вона вже задивляється на дорослих чоловіків.

- І взагалі, у них так з Ларискою щось відбувається.

- А я не вірю, - заперечує Аліна. - Ніколи їх разом не бачила. І це все лише слова Лариски.

- Мені байдуже, - присідаю і складаю макаронні вироби у тумбочку. - Я скоро у столицю їду, тому чоловіки мене зараз не цікавлять.

Аліна фиркає і відвертається до вікна.

- Настю, підеш з нами на ставок? Така спека. Поплаваємо, - на кухню заходить Богдан.

За останні пів року він гарно підріс і тепер вищий за мене. Мужніє на очах, ще трішки і місцеві дівчата будуть на нього задивлятись. Он вже й на підборідді з’являється рідке темне волосся. Аліна світленька, а Богдан у нас брюнет, хоч вони двійнята. Навіть не знаю, в кого він вдався, напевно у діда.

- Звичайно піду. Ось тільки одягну купальник.

Поки ми збираємось, небо затягує чорними хмарами.

І раптово починається гроза, зруйнувавши всі наші плани.