Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

Після обіду Джеймса провели до його кімнати на третьому поверсі. Вона була четвертою і останньою з правого боку від сходів. В ній стояло широке ліжко з двома дубовими тумбочками з боків. На стелі висіла гарна люстра, а також у кімнаті був старий камін і два великі крісла з чайним столиком. Джеймс поставив свій портфель поруч із ліжком і дістав звідти товстий журнал, до якого детектив записував усі отримані відомості своєї роботи. Ручку він витяг із кишені жилетки, яку недбало кинув на ліжко. У двері постукали. Не чекаючи на запрошення, в кімнату зайшли Роланд разом із дружиною.

- Перепрошую, можемо ми поговорити? - Спитав сивий чоловік, його обличчя виглядало втомленим і напруженим.

- Звичайно, прошу, сідайте. - Джеймс підвівся з крісла, дозволивши господарям будинку зайняти найзручніші місця. Сам він сів на ліжко, закинув ногу на ногу та відкрив свій журнал. Роланд не поспішаючи сів у крісло, теж закинув ногу на ногу і поклав на коліно схрещені в замку руки.

- Ви записуватимете все, що ми будемо говорити? – Поцікавилася мати сімейства.

- Звичайно, я хочу краще познайомитися з Морганом. Скажіть, як вас звати? – Темношкірий чоловік уже встиг записати в журналі дату та ім'я глави родини. Тепер поруч він додав те, що промовила бліда літня дама, стиснувшись.

- Лідія, Лідія Летфін. - Жінка трохи нахилилася вперед. Джеймс відірвався від журналу і посміхнувся своєю широкою посмішкою:

- Прошу Вас, Лідія, розкажіть мені, яким був Морган.

- Мій маленький синочок... він був дуже тямущим... мабуть, навіть дуже тямущій за інших дітей, розумієте? Він завжди любив природу, його з саду неможливо було витягнути. - Тяжко зітхаючи, говорила Лідія, на очах жінки виступили сльози, і вона закрила обличчя руками. - Він був такий гарний... ніколи не бився... і так само, як і Ви, дивився на проблеми з променистою усмішкою...

- Він був упертим, - втрутився Роланд. – Ніколи нікого не слухав. Після того, як настав час стати чоловіком і взятися за сімейну справу, він вирішив зайнятися письменством і покинув мій будинок. - Чоловік насупився, і на перший погляд могло здатися, що його молодший син був йому гидкий, але Джеймс бачив легку нотку смутку в цих карих очах батька. - Я багато разів вступав з ним у суперечки і іноді навіть піднімав руку на цього неслухняного хлопчиська, але навіть не дивлячись на всі наші суперечки, він завжди приїжджав на свята з посмішкою. І коли входив до дому, вітав нас усіх, говорячи: «Мої дорогі батько і мати, який я радий знову бачити вас!» Тоді мені це здавалося дивним і певною мірою навіть принизливим, але лише тепер я розумію, що він щиро любив нас і... хотів, щоб ми нарешті зняли маски...

- Маски? – Здивувався Джеймс та припинив записувати.

- Так. Розумієте, нам завжди доводилося поводитися стримано через наш особливий статус. Мій чоловік завжди був на роботі, як і я сама. Мабуть, тому наші старші діти перейняли цю манеру від нас, ставши такими відчуженими та холодними.

         - А молодші не такі?

- Ні, ні... Коли народився Морган та його сестра Лілія, ми вже не йшли з головою в роботу, бо наші старші діти починали вникати у наш бізнес. Ми намагалися поводитися якомога дружелюбніше з того моменту. Але якось Морган підійшов до мене, коли ми грали з ним у саду, і запитав: «Мамо, чому твоя посмішка несправжня?» Після цього... я зрозуміла... що час, коли я могла стати гарною матір'ю, минув... і я просто не зможу більше змінитись... - Жінка витерла сльози, Роланд узяв дружину за руку.

- Морган бачив нас наскрізь. Завжди дякував нам, навіть після того, як ми лаяли його. А незадовго до його смерті він надіслав нам листа... - Роланд дістав з кишені піджака білий аркуш паперу і простяг Джеймсу. Детектив швидко пробіг по написаному очима.

- Він говорить про те, що вдячний Вам за Ваші старання виростити його гідною людиною.

- Так, шкода, що я не зміг поговорити зі своїм сином від душі навіть через стільки років.

- З ваших слів і тексту листа я бачу Моргана доброю людиною, яка завжди любила своїх батьків і завжди прагнула стати кращою. Про такого сина можна лише мріяти. - Зі співчуттям у голосі промовив Джеймс.

- А у вас є діти? - Запитала Лідія.

- Ні, моя наречена втекла з весілля.

- Ох, прошу, вибачте нас за нашу цікавість. – Тихо промовив Роланд. - У нас зрідка бувають гості, а близьких друзів у нас немає взагалі, розумієте? Все-таки, коли ти бізнесмен та підприємець, у тебе більше ворогів, ніж друзів.

- Нічого, це було давно, та я й не особливо переймаюся тим, що вже сталося. У мене тут є папери щодо спадщини Моргана. Ви ходили в бюро, щоб дізнатися про його заповіт? - Темношкірий чоловік потягнувся за своїм портфелем і витяг із нього закритого печаткою листа. Він простягнув його Роланду. Мати та батько вбитого з хвилюванням потяглися до цього білого аркуша паперу.

- Нам зачитували його заповіт, але що Вас так зацікавило? - Старий чоловік дістав з іншої кишені піджака окуляри і відкрив конверт.

- Справа в тому, що в заповіті, який зачитували вам, не було сказано про велику суму грошей, яку Морган зберігав у комірці одного із швейцарських банків.

-  Що? Подвійний заповіт? - Здивувалася Лідія, піднявши очі на детектива. Роланд прочитав заповіт, ошелешено подивившись спочатку на Лідію, потім на Джеймса. Він повільно зняв окуляри та простягнув папери дружині. Та швидко пройшлася по рядках. На її обличчі було видно, що ця новина для неї, як і для Роланда, була несподіваною. Коли жінка відірвала погляд від паперів, її хвилювання вже не було таким явним. Так, вони вміли приховувати свої почуття добре, і це не залишилося непоміченим детективом.