Террі Пратчетт - Колір магії

— Ви ж говорили, що хочете спробувати якусь справжню морпоркську їжу, — відповів Ринсвінд. — А до чого тут ризики?

— О, про ризики я знаю все. Це моя робота.

— Здається, саме так ви і сказали. Мені і першого разу не дуже вірилось.

— Та ні, я не йду на ризик. Мабуть, найбільша неприємність зі мною трапилася, коли я якось перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризик. День за днем. Чи знаєте ви, які шанси на те, що дім не постраждає від пожежі в районі Червоного Трикутника у Фест Пеларґіку? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я вирахував це, — додав він дещо самовдоволено.

— Для..., — Ринсвінд намагався стримати відрижку, — для чого? Даруйте. — Він налив собі ще трохи вина.

— Для..., — Двоцвіт зробив паузу. — Я не можу пояснити це тробійською, — зізнався він. — Моєю мовою це звучить — (тут він вимовив ряд чудернацьких складів).

— Страх-у-ванні, — повторив Ринсвінд. — Кумедне слово! Шо то таке?

— Ну, припустімо, у вас є корабель, навантажений, скажімо, золотими зливками. Він може потрапити у шторм або його можуть захопити пірати. Ви не хочете, щоб таке сталося, тож берете собі страхів-кум. Я вираховую шанси на те, щоб вантаж не був втрачений, виходячи з прогнозів погоди та статистичних даних про піратство за останні двадцять років, тоді додаю похибку, а тоді ви платите мені певну суму грошей відповідно до цих шансів...

— ...і похибки, — діловито підказав Ринсвінд, киваючи пальцем.

— ...а у випадку, якщо ви все ж втратите свій вантаж, я вам відшкодовую збитки.

— Відчаровую?

— Виплачую вам вартість вашого вантажу, — розтлумачив Двоцвіт.

— Ага. Все ясно. Це як битись об заклад, так?

— Заклад? Ну, гадаю, так. У певному розумінні.

— І ви заробляєте гроші на цьому страху-в-ванні?

— Воно дає прибуток від вкладених коштів, звісна річ.

Оповитий теплом від приємного золотистого напою у келиху, Ринсвінд намагався думати про страх-у-ванні в умовах Округлого моря.

— Я все ж не зовсім розумію цей страх-у-ванні, — сказав він твердо, спостерігаючи між іншим, як світ продовжує свій обертальний рух. — Магію — так. Магію я розумію.

Рот Двоцвіта розтягнувся в усмішці.

— Магія — це одне, а відображені-звуки-духів-потойбіччя — це інше, — сказав він.

— Га?

— Що-що?

— Те смішне слівце, що ви сказали, — сказав Ринсвінд нетерпляче.

— Відображені-звуки-духів-потойбіччя?

— Ніколи такого не чув.

Двоцвіт налаштувався пояснювати.

Ринсвінд налаштувався його зрозуміти.

Пополудні вони довго оглядали місто, рухаючись у поправному напрямку від ріки. Двоцвіт йшов попереду, розмахуючи дивною коробочкою, що висіла у нього на шиї на короткому ремені. Ринсвінд плентався позаду, стогнучи та зупиняючись раз за разом, щоб перевірити, чи його голова все ще тримається на плечах.

За ними назирці йшов ще дехто. У місті, де публічні страти, дуелі, поєдинки, чвари між магами і незвичайні пригоди відбувалися практично щодня, мешканці опанували професію зацікавленого глядача і довели її до абсолютної довершеності. Вони були, всі до одного, професійні роззяви. Хай там як, Двоцвіт з ентузіазмом продовжував робити знімок за знімком людей, зайнятих — як він це пояснив — звичайними повсякденними справами, і оскільки чверть-рину послідовно опинялося щоразу в іншій долоні, «за завданий клопіт», — невдовзі за ним потягнулася довга черга ошелешених і щасливих нуворишів на той випадок, якби цей схиблений вибухнув фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека на поспішно скликаних зборах жерці та майстри ритуальної пересадки серця дійшли згоди, що статуя Сека заввишки сто спан[22] була занадто священною, аби з неї робили магічні знімки, але плата в розмірі двох рину дивовижним чином змусила їх змінити свою точку зору і погодитись, що, можливо, не такий Він уже й святий.

Тривала зустріч у Кубельцях повій завершилась низкою яскравих і повчальних знімків, декотрі з яких Ринсвінд приховав у рукаві, щоб пізніше детально вивчити при зачинених дверях. Коли памороки в його голові розвіялись, він почав серйозно мізкувати над тим, як працює іконограф.

Усі чарівники, навіть ті, кого вважали невдахами, знали, що деякі речовини реагують на світло. Можливо, на ті скельця вплинув якийсь таємничий процес, що заморозив світло, яке крізь них проходило? В усякому разі, щось на те схоже. Ринсвінд завжди підозрював, що десь повинно існувати щось краще за магію. Досі він, як правило, не знаходив цьому підтвердження.

Хай там як, незабаром він не пропускав жодної нагоди зробити знімок. Двоцвіт був цьому тільки радий, адже тепер він також міг з’являтись на своїх знімках. Власне, у цей момент Ринсвінд зауважив щось дивне. Коробка наділяла свого власника певною силою — вона проявлялася в тому, що хто б не опинився перед її гіпнотичним скляним оком, покірно слухався найбільш категоричних наказів щодо пози та виразу обличчя.

І от, саме коли він був зайнятий дослідженням цього феномена на площі Розбитих місяців[23], прийшла біда.

Двоцвіт прийняв відповідну позу, щоб сфотографуватись з приголомшеним продавцем талісманів, — чергова юрба прихильників уважно стежила за ним, на випадок якби він утнув якусь кумедну дурницю.

Ринсвінд опустився на одне коліно (те, з якого легше було знімати), і натиснув на чарівний гачок.

Коробка озвалася:

— Нічого не вийде. В мене закінчилась рожева фарба.

Перед його очима відкрилися досі непомічені дверцята.

Маленька зелена гуманоїдна фігурка, вкрита огидними бородавками, висунулася звідти, показала дощечку з палітрою кольорів у своїй пазуристій руці і заверещала на нього.

— Немає рожевої! Бачиш? — проскреготів гомункул. — Нема чого тиснути на гачок, коли закінчилась рожева, еге ж? Якщо ти хотів рожевої фарби, не треба було стільки знімкувати молодих панянок, так? Відтепер це — монохром, друже. Ясно?

— Ясно. Так, авжеж, — сказав Ринсвінд. В одному неосвітленому кутку коробочки — як йому здалося, він побачив мольберт і малесеньке неприбране ліжко. Він все ж сподівався, що йому це здалося.

— Бувай, якщо все зрозуміло, — сказав бісик і гримнув дверцятами. Ринсвінду здалося, що він чує зсередини приглушені звуки: чиєсь бурмотіння і скрип підлоги, по якій совгають стільцем.

— Двоцвіте... — почав було він, піднявши голову.

Двоцвіт щез. Пильно вдивляючись у метушливу юрбу навколо, Ринсвінд відчув, як колючий холод мурахами пробіг по спині, і тут хтось легенько тицьнув йому чимось твердим у поперек.

— Обертайся, але повільно, — сказав голос, що звучав, як чорний