Чарлз Строс - Небо сингулярності, Чарлз Строс

Однак перш ніж його брат устиг відповісти на дошкульне питання, знову задзвенів телефон спецзв’язку, і ліврейний лакей підніс Його величності платинову слухову трубку, інкрустовану слоновою кісткою.

— Сір? Адмірал Курц готовий говорити. Він висловлює свої найщиріші вибачення і…

— Годі. Просто будь ясочкою і з’єднай мене з ним. — Іван роздратовано тарабанив пальцями по бильцю фотеля, готичного чудовиська, якого лиш дрібнички відрізняли від знаряддя тортур. — Вітаю, адмірале! Чоловіче! Прекрасно! Я такий радий вас чути! Як сьогодні ваше самопочуття?

— Сього-о-дні? — мідним дротом відгукнувся шорсткий і невпевнений голос. — Кгхм! Сьогодні. Так, сьогодні. Дуже добре, дякую, милостива пані. Ви ж, мабуть, не бачили моїх хамелеонів?

— Ні, адмірале. В палаці немає ніяких хамелеонів, — твердо й рішуче відказав Імператор. — Ви розумієте, з ким говорите?

Запала миттєва пауза, під час якої було практично чути, як на протилежному кінці спантеличено кліпає адмірал.

— Кгхм! Ваша величносте? Йване, хлопчику мій? Вже Імператор? Як же летить час!

— Так, дядьку. Я вам дзвоню, бо… — раптом його прошила думка. — Ви вже одужали?

— Так. Агггм! Сиджу на візочку. Ти ж знаєш, старечі ноги. Геть уже не тримають. Доводиться загортати їх у десяток ковдр, щоб не розбилися. Таких ніг, як раніше, коли я був малий, уже не роблять. Зате не валяюся в постелі.

— Чудово. Бачте, м-м… — Імператор чимдуж мізкував, перебираючи варіант за варіантом. Звичайно ж, він чув про нездужання адмірала, але ще жодного разу аж по сьогодні не зіштовхувався з ним упрост. Це досить вагома підстава для відставки, чоловік серйозно хворий. У такому стані буде несправедливо вимагати від нього виконання обов’язків, і що найважливіше, це суперечить інтересам держави.

З іншого боку, він найстарший бойовий адмірал, герой Нової Республіки, оборонець Імперії, нищитель невірних, завойовник щонайменше трьох буколічних і досить відсталих колоніальних планет (не кажучи вже про те — хоч і не наголошуючи на цьому, — що він дядько Імператора по лінії другої фаворитки діда). Існувала давня традиція ніколи не відправляти адміралів у відставку, зроду ніхто не турбувався про пенсійне забезпечення дідів-ветеранів; зазвичай вони помирали раніше, ніж це ставало актуальним. Його відставка здавалася немислимою, однак ставити його на чолі експедиційного флоту… Івана ятрило сумління, а ще він трохи сподівався, що старий і сам від цього відмовиться. Він нічим не спричинить свого безчестя — ніхто ж не чекає, що вісімдесятирічний дід на інвалідному візку складе голову за батьківщину, а тим часом можна було би знайти жовторотика, ладного повести флот у битву.

Приймаючи рішення, Імператор набрав повні груди повітря:

— У нас виникла проблема. Сталося щось жахливе, і тепер Світ Рохарда в облозі. Я хочу послати туди флот. Вам вистачить здоров’я очолити похід? — Він моргнув, подивившись на герцога, свого брата, надіючись…

— Війна! — рик старого мало не оглушив Івана. — Перемоги довіку пильним силам на варті праведних, що невпинно ведуть боротьбу із ворогами Нового консерватизму! Смерть поплічникам змін! Тисячу кар на обмовників Імператора! Де ці мерзотники? От відправте мене до них!

Фонове торохтіння, здається, говорило про те, що адмірал відкинув убік ходунки.

Герцог Міхаель розчаровано скривився на брата:

— Що ж, гадаю, ти отримав відповідь на одне питання, — самими губами промовив він. — Не казатиму, що попереджав тебе, але все ж таки уточню: а кому ти накажеш штовхати його інвалідний візок?

Нова Прага розташувалася всього лиш за тисячу кілометрів на північ від екватора (планета мала погану славу непридатної для тераформування, що дозволило би утворитись водному поясу), і вже по обіді поїзд гальмував на платформі залізничного вокзалу в Кламовці. Мартін зійшов із потяга та спіймав собі кабріолет, яким мав їхати до бази флоту, що обслуговувала орбітальний ліфт. Він підкреслено ігнорував Рейчел, чи як там вона звалася по-справжньому. Нехай сама добирається, адже потенційно дівчина становила для нього персональну загрозу і могла спричинити найсправж­нісіньку катастрофу.

Орбітальний ліфт височів над базою, схожий на царя усіх флагштоків: чотири голчасті конуси із каркасних вуглеводнів, що тягнулися в вишину аж до самої геосинхронної орбіти і навіть трошки вище — радикальний виняток із технологічних обмежень Нової Республіки. По кабелях ліфта вгору-вниз бігали бронзуваті, схожі на кулі кабіни, подорож у яких на орбіту займала всю ніч. Всередині не було й натяку на декаданс: лише грубий функціоналізм готельних капсул, виготовлених за шаблоном помешкань для офісних працівників у старожитньому Кобе, у поєднанні зі строгим обмеженням по вазі для пасажирів. (Попри доступність гравітаційних демпферів Нова Республіка їх цуралася, принаймні для цивільного вжитку.) Мартін сів у першу вільну кабіну і зітхнув із полегшенням, коли не зустрів там Рейчел.

Після прибуття він вийшов у військовому секторі космічної станції, представився на КПП черговому підстаршині і скорився наказу пройти через примітивне сканування служби безпеки, під час якого за один захід, найпевніше, перебрав свою річну дозу рентгенівського випромінювання. Слизький момент настав, коли якийсь унтер попросив показати «блокнот», але йому вистачило пояснення, мовляв, тут усі робочі записи і без нього неможливо працювати. Після цього Мартін пів години просидів у по-спартанському обставленій караулці зеленого кольору.

За якийсь час по нього прийшов матрос.

— Це ви той самий моторист? — запитав його космофлотець. — Ми вже зачекалися.

— А як я вже зачекався, — зітхнув Мартін. — Ведіть мене до командира.

Коли Нова Республіка оплатила корпорації Мікояна – Гуревича – Квер­-
нера із Луни проєктування й будівництво лінійного крейсера, то розраховувала отримати від них бойовий корабель, гідний імені засновника свого флоту, а не якусь там кубістську фантазію, схожу на гібрид вірусу