Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

– У вас дуже здорові зуби, якщо ви не боїтеся їх стерти один об одного, – швидко промовила вона, починаючи наближатися до нього ближче – випроводжаючи.

– Пристойні дами носять рукавички та волосся зібраним! – ще раз, уже трохи більш емоційно, підвищуючи голос, повторив він.

– Ах так?! Пристойні джентльмени не ввалюються в жіночі покої без дозволу! Особливо через таку дріб’язкову причину!

– Я захищаю вашу честь, молода леді!

– Мою честь? Прошу врахувати, літній добродію, що моя честь давно втрачена в словосполученні “стара діва”! – вигукнула вона, ткнувши його вказівним пальцем у груди, відчуваючи, як сильно б’ється його серце під шарами одягу і шкіри.

– І скільки ж вам років?! – У запалі суперечки він не помітив її руки на своїй грудній клітці.

– Двадцять три, – Лавінія відсмикнула руку, наче вкусила отруйна змія.

Обличчя містера Едварда проясніло:

– Ви виглядаєте молодшою.

Лавінія повільно кліпнула:

– Це комплімент? Він просто знизав плечима. Ну що за жахливий чоловік? Говорить швидше, ніж думає.

– До речі, – Лавінія нахилилася до пуфа і схопила пару рукавичок, – вони все одно мені завеликі, – зі злістю вона кинула їх у бік містера Ллевелліна. Схопити йому вдалося лише одну з пари. – І координація у вас не дуже. Дякую. До побачення.

Містер Ллевеллін подивився на рукавичку у своїй руці, потім перевів погляд на розчервонілу леді Лавінію і, повільно нахилившись, поклав рукавичку на пуф:

– Дозвольте відкланятися, – він шанобливо вклонився, а потім, розвернувшись, вийшов із каюти, тихо зачинивши за собою двері.

Друга біла рукавичка залишилася лежати самотньо на підлозі.

Лавінія кілька секунд дивилася на неї, а потім, піднявши, кинула у двері.

– А! – незадоволено закричала вона, коли рукавичка знову впала на підлогу. – Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

На сніданок Лавінія й Едвард прибули одночасно. Зіштовхнувшись у великих дверях, їм довелося ввічливо вклонитися один одному:

– Леді Фейрфекс.

– Містер… – губи Лавінія викривилися в кислій усмішці. – Ллевеллін.

– Прошу, – він подав свою руку, запрошуючи її взятися за його лікоть.

Леді Лавінія знову відмовилася.

– Що ж, сьогодні ви встали не з тієї ноги, – не стримався від вираження власної думки містер Едвард. – Однак це плаття більше підходить до траурного дня, – він спробував загладити свою різкість, але у відповідь лише отримав біль у ребрі. – Ух!.. – він ледве стримав стогін болю.

– Ах, пробачте, пробачте… Я така незграбна, – без краплі каяття на обличчі, прошепотіла вона, знову цілячись ліктем у його ребра.

– Я приймаю ваші вибачення, – придушеним пошепки відповів він. – Прошу, утримайтеся від таких махів руками, – Едвард стиснув губи в тонку лінію.

Коли вони штовхнули двері й синхронно рухаючись увійшли з правої ноги в зал, їх зустріла ще більш похмура і пригнічуюча атмосфера, ніж учора.

У залі було 56 людей і жінка, яка билася в істериці з опухлими червоними очима. Драма обрала нову жертву, і тепер, здається, за день схудла леді Брудберк вже не була центральною скорботною.

– Що сталося? – запитав містер Ллевеллін. – Її чоловік помер минулої ночі від розриву кишківника. Здається, непрохідність, – пошепки відповів йому один із джентльменів.

– Пані… – Лавінія відпустила руку містера Едварда і кинулася до леді. Вона сіла поруч, на підлозі, і втішливо погладила її по коліну. – Пані… Ви бачили вашого чоловіка після смерті?

– Н-нi… – всхлипнула вона і знову залилася сльозами.

Леді Лавінія обернулася і подивилася містеру Едварду прямо в очі. Їхні погляди перетнулися і внутрішньо вони обидва відчули рішучість один одного.

– Ми з вами не друзі, – вони стрімко бігли сходами, спускаючись до кают другого класу. – І навіть не союзники, – говорила Лавінія. – Ми уклали невдалу угоду – не спілкуватися. Але на кораблі відбувається щось таємниче. Об'єднаймося. Створимо тимчасовий альянс. Захистімо один одного і більше ніколи не зустрінемося? Так. Коли ми зійдемо з корабля на сушу – ми більше ніколи не зустрінемося. Чи є потреба ворогувати?..

Вона вже й сама не знала, чи каже це містеру Едварду, чи переконує себе вголос.

– Ви маєте рацію. Нам ні до чого ворогувати. Але я хочу поставити вам одну умову, – він різко зупинився.

Лавінія, що поспішала попереду, теж змушена була зупинитися й озирнутися.

– Що там у вас?

Едвард знову засунув руку у внутрішню кишеню камзола:

– Прошу, носіть їх для мене, – він дістав іншу пару білих рукавичок. Цього разу дизайн відрізнявся. Зверху, там, де тканина мала прилягати до зап’ястя, була вишивка, що копіює малюнок на його родовій хустці.

Едвард простягнув свою руку до Лавінії, і та повільно подала йому свою у відповідь.

Його шкіра була теплою і навіть трохи гарячою. Вени на його зап’ясті швидко пульсували, повторюючи несамовитий ритм його серця. Пальці Едварда ковзнули по зап’ястю Лавінії, коли він одягав на її руку рукавичку, закриваючи кожен пальчик.

Її серце билося несподівано швидко. Воно так стукало в грудях, що здавалося, б’ється об ребра, як дика пташка, налякана золотою кліткою.

Дотик тривав лише кілька миттєвостей, але цього вистачило, щоб обличчя Лавінії стало червоним, а потім різко втратило колір.

– Дякую, – прошепотіла вона, коли Едвард прибрав свою руку, залишивши її милуватися рукавичкою кольору слонової кістки з квітковою вишивкою.

Зблизька цей комплект вже не здавався таким білосніжним, ні, у ньому була певна зношеність, перевірена часом. У малюнку справді відчувалася любов жінки, кожна квітка жовтого нарциса була наскрізь просякнута ніжним дотиком, який залишив шлейф на її шкірі навіть після того, як містер Ллевеллін прибрав свою руку. Вона підняла руку вище й замилувалася. Те, що раніше здавалося кайданами, тепер приносило неймовірне задоволення.