Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Дан

— Хто це? — спитав я, перевівши погляд в інший кінець церкви, де на одній з лав сиділа молода жінка з довгим чорним волоссям. — Обличчя якесь знайоме.

Я насупився, розглядаючи її. Мабуть, вона відчула на собі мій погляд, бо підняла темні очі просто на мене. Демʼян поруч зі мною злегка схилився. Як тільки їхні погляди перетнулися, вона одразу ж відвела погляд.

— Лана, — пробурмотів тихо бос. — Моя бранка.

— Не легше було її вбити? — я скривився.

— Ти знаєш, Дане, — Демʼян повернув голову в мій бік. — Я не вбиваю жінок та ще й вагітних.

Звісно, я знав. Після трагічної долі своєї першої дружини Демʼян став надто чутливим до протилежної статі. Його можна зрозуміти, але я не міг. Мій погляд знову віднайшов її. Зʼявилося дивне відчуття, що я уже бачив її десь раніше.

— Як вона попалася тобі в руки? — поцікавився я.

— Її спіймали тієї ночі разом з людиною Чорного, — неохоче відповів Демʼян.

— Що вона робила з ним?

— Виходила за нього заміж.

— І ти залишив її живою після такого? — здивувався я, піднявши обидві брови. — Що ти плануєш з нею робити?

— Це тебе не стосується, — крізь зуби буркнув чоловік.

З крижаного погляду сталевих очей я зрозумів, що більше він мені не розкаже.

— Від неї можуть бути проблеми, — усе ж вирішив висловити свою думку.

— Для тебе є одне завдання, — Демʼян проігнорував моє попереднє зауваження.

— Убити нарешті Чорного? — спитав я трохи роздратовано.

— Ще не час.

— А коли буде час? Я вже більше як рік бігаю за Анною та виконую її доручення. Мені інколи здається, що я уже перетворююся на її ручного цуцика.

— Ти просто добре виконуєш свою роботу, Дане, — всміхнувся Демʼян. — Нещодавно на мій склад зброї був напад.

— Памʼятаю.

— Так, саме ти допоміг знайти зрадника. Як бачиш, добре мати своїх людей серед ворогів.

— І що ти хочеш тепер? — спитав я, глянувши перед собою просто на образ Матері Божої.

— Це добре, що Анна довіряє тобі, — почав він, — але варто також заслужити довіру Германа Чорного.

— Це трохи складно. Я лише охоронець Анни, якщо ти раптом забув.

— Мені треба знати, коли буде наступний напад. Упевнений, що Герман не залишить так просто того, що я вбив його людину і зрадника. Ситуація набирає обертів, Дане. Помста вже близько.

Я стиснув долоні в кулаки, не відриваючи погляду від ікони. Це місце нагнітало мене, змушувало моїх демонів вилазити назовні. Особливо, коли мова йшла про помсту, якої так сильно жадала моя темна тінь.

— Зроблю все, що в моїх силах, — пообіцяв я…

Інколи доля буває прихильною. Сьогодні, мабуть, удача всміхнулася мені, адже коли я приїхав до маєтку Чорних, мене запросив до себе в кабінет Герман. Я трохи здивувався, адже більше у приміщенні не було нікого. Чоловік непорушно сидів на візку спиною до мене та дивився на двір через вікно.

Мій погляд був зосереджений на його сивій голові, а подумки я уявляв, як скручую йому її. Але це, мабуть, була б занадто легка смерть для нього.

— Анна не попереджала, але я здогадуюся, що сьогодні ви збираєтеся на аукціон, — заговорив він.

Це була приманка. Я міг зізнатися і тим заслужити його прихильність, а міг збрехати, щоб довести свою вірність Анні. Все-таки вона була тією, кому я фактично служив.

— Мені нічого про це не відомо, — твердо сказав я, стиснувши руки перед собою. — Ви знаєте Анну. Вона любить повідомляти все неочікувано. Але якщо це так, то я готовий піти з нею.

Герман розвернувся на візку обличчям до мене. Він примружив свої темні очі, вивчаючи моє обличчя. Я впевнено дивився на нього у відповідь. Я вже не той маленький хлопчик, що тремтів, ховаючись у шафі, коли неподалік ґвалтували мою матір на очах у звʼязаного батька.

— Ви доволі близькі, — голос Германа відігнав болючі спогади.

— Як це можливо у нашій ситуації, — мовив я, випрямивши спину. — Мене найняли охороняти Анну і виконувати її накази. Я відданий їй до свого останнього вдиху.

Або до її останнього вдиху… Але ці слова я приберіг для себе.

Герман деякий час дивився на мене пильно, оцінюючи, наче мисливець на свою жертву. Зрештою його губи здригнулися в напівусмішці.

— Мені це подобається, — сказав він. — У нас не так багато людей, яким можна довіряти. Скажу відверто, мене турбувала привʼязаність Анни до тебе та твоєї думки, але тепер я все розумію. Ти відданий своїй роботі, а це заслуговує на повагу.

Я кивнув головою, приймаючи похвалу чи що б це не було. Але я все ще не міг збагнути, чому він покликав мене до свого кабінету.

— Я хочу, щоб ти зробив дещо для мене, — раптом сказав він. — Без відома Анни.

А це вже було цікаво. Я напружився, і моє тіло натягнулося наче струна. Невже мені випав шанс втертися в довіру самому Герману Чорному?

— На аукціоні Анна захоче допитати одного чоловіка, — продовжив він, не відриваючи від мене свого погляду. — Романа Нагорного. Він знає те, чого не варто знати Анні.

— Що я повинен зробити? — холодно спитав, знаючи відповідь наперед.

— Убий його до того, як вона почне допит.

— В Анни можуть виникнути зайві запитання, коли я зроблю це, — зауважив я.

— Скажеш їй, що це був мій наказ, — Герман Чорний просканував мене своїм твердим поглядом. — А далі я сам розберуся.

Мені не зовсім подобався такий поворот подій, бо він суттєво похитне довіру Анни до мене. Але я знав, що для мене куди важливіша довіра саме Германа, адже з них двох він точно помре першим від моєї руки…

Я стягнув рукав білої сорочки, намагаючись застібнути маленькі ґудзики. Мабуть, мої грубі пальці більше звикли до брудної роботи, а не до таких тендітних речей. Я стиснув щелепи, дратуючись. Якраз у цей момент у двері моєї кімнати постукати. Останнім часом я залишався в маєтку Чорних лише двічі на тиждень. Таке рішення було прийнято шість місяців тому, коли Анна зрозуміла, що нема потреби в захисті 24/7. Нападів більше не було, тож вона почувалася в безпеці. Але я б на її місці не поспішав з висновками.

— Можна! — гукнув я, коли стукіт повторився.

Двері відчинилися, і мені в очі потрапила яскрава червона пляма. Я очікував побачити на порозі Анну, але точно не в цій вишуканій сукні незвичного для неї кольору. Вона увійшла всередину, елегантно зачинивши за собою двері. Мій погляд пройшовся довгою вузькою сукнею, що вдало підкреслювала усі форми її стрункого тіла. Чорне волосся розсипалося по плечах легкими хвилями. Анна обернулася до мене обличчям і підійшла на декілька кроків ближче. Я помітив, що на її руках були прозорі чорні рукавички.

— Ти вже готовий? — спитала вона, розглядаючи мене.

Я потягнувся до піджака, що висів на спинці стільця.

— Майже, — тихо відповів. — Лише піджак...

— Чекай! — Анна підійшла впритул до мене, зупиняючись біля вікна. — У тебе рукави розстібнуті.

Вона опустила очі вниз, а тоді обережно взяла мою руку у свої долоні. Поки дівчина зосереджено застібала ґудзики на рукавах моєї сорочки, я не міг погляду відвести від неї. Місячне світло з вікна освітлювало частину її обличчя. Я міг бачити, як виблискують її вилиці, як чітко нафарбовані у неї брови чи як довгі вії мало не торкаються щік. Я не хотів навіть собі зізнаватися у цьому, але за цей рік не міг не помітити, що вона все ж була до біса вродливою.

— Ненавиджу неохайний вигляд, — буркнула вона, стиснувши свої губи, нафарбовані червоною помадою. — От і все!

Вона підняла на мене погляд карих очей, а тоді забрала свої руки. Мою увагу привернули каблучки, що виблискували на її пальцях. Ця смарагдова, мабуть, була іменна, бо вона завжди брала її на важливі зустрічі.

Під пильний погляд Анни я всунув руки в рукави піджака та взявся поправляти його.

— Вам личить червоний, — для чогось сказав я. — Нечасто можна побачити вас у такому кольорі. Ви зазвичай обираєте щось…

— Темніше, — продовжила вона. — Просто інколи здається, що мені недоречно носити такі яскраві кольори. Я — Чорна.

— Лише за прізвищем, — нагадав я.

Анна всміхнулася і підійшла ближче до вікна. Тепер вона знову стояла спиною до мене. Ця сукня була з відкритою спиною, і я міг бачити, які витончені в неї лопатки. Цей червоний неабияк вдало відтіняв її бліду шкіру.

— Чорний — це завжди практично, — сказала вона.

— А ще на ньому не видно крові, — зауважив я.

— Так. — Анна тихо засміялася. — Це, мабуть, основна причина, чому я завжди ношу чорний. Ніколи не знаєш, коли й кого потрібно вбити.

Але Анна не вбивала. Вона могла поранити, та ніколи не брала відповідальності за чуже життя. Цим завжди займався я — її відданий пес. В один момент я відчув роздратування. Мої думки потемніли, а всередині зʼявилося раптове бажання стиснути її тонку шию та нарешті покінчити з нею. Вона заслужила бути покараною, як ніхто інший.

Та варто було їй глянути на мене, як усі погані думки розсіювалися. В її очах була дивна ніжність та тепло, що огортало мене повністю. Я міг ненавидіти її тоді, коли вона стояла спиною до мене, але точно не тоді, коли вона дивилася мені в очі.

— Усе гаразд? — спитала вона, злегка насупившись.

Я не відповів, а тільки потягнувся вбік, щоб узяти свій телефон.

— Гадаю, ми вже можемо їхати, — сказав я та махнув рукою до дверей, щоб вона йшла першою.

Дівчина провела мене довгим поглядом, коли проходила повз. Та коли перед моїми очима зʼявилася її спина, я знову ненавидів її.

Анна вміла привернути до себе увагу. Тож коли ми увійшли до зали проведення аукціону, погляди усіх присутніх були звернені до неї. Вона повільно йшла вперед свою впевненою ходою, оцінюючи усіх присутніх холодним поглядом. Я слідував одразу ж за нею, не відступаючи ні на крок. Мій погляд так само підозріло блукав присутніми. Я був пильним на наших спільних виходах з Анною, бо ніколи не знав, чи не нападе хтось з інших ворогів. Але навіть попри свою ненависть до цієї жінки, я відчував дику потребу захистити її. Мабуть, я і зроблю це, якщо коли-небудь доведеться…

Анна зупинилася біля столика з напоями та взяла для себе келих шампанського. Вона глянула спершу на вільні місця, а тоді перевела погляд на сцену.

Келих у її руці був швидше для вигляду, адже вона не зробила жодного ковтка.

— Скоро розпочнеться аукціон, — тихо сказала вона мені. — Організатор заходу вийде першим, щоб оголосити про початок. Це і є наша ціль.

— Зрозумів, — коротко кивнув головою.

— Я буду активною на аукціоні, щоб привернути до себе увагу. Викуплю якусь цінну річ, а тоді відійду поговорити з Романом, — продовжила вона ділитися своїм планом. — Тут вище є готельні номери. Спробую заманити його в якийсь з них. Там ми його допитаємо.

— Непоганий план.

— Він геніальний! — виправила мене Анна.

Міг би бути. Якби мені не довелося його трішки зіпсувати…