Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Розділ шостий

Настав ранок. Доволі незвичайний ранок. Ще вчора в небі коїлося страшне, а сьогодні в небі стало виднітися сонце. Усі селяни вже працювали з самого рання, тільки змучена бабця досі дрімала.

Нарешті, насилу піднявшись з дивану, вона змусила себе зібратися й рушити далі у дорогу.

Її машина вже стояла відбуксована Беном на подвір’ї. Краще і бути не могло! Але ні. Щойно Надія вирішила сісти за кермо, з-під машини виліз якийсь чорний мов чорт чоловік й з дивною усмішкою підморгнув їй. Надя ледь не впала від переляку. До неї одразу підбігли дівчата з обох боків та взяли під руки.

– Це наш дядечко, не лякайтесь його, – потім одна з сестер прошепотіла дещо на вухо, – Бабцю, він дещо дивакуватий, але дуже вправний механік! Він миттю полагодить Вам машину.

– Мою машину? Вона ж ціла, нащо її ремонтувати?

Надія нічого не розуміла й знов взялась за старе: почала хвилюватися. Та дядько все пояснив:

– Красуню, у двигун через дросель потрапила вода, і тепер в щупі та масляній коробці теж вона є. Якщо в тебе немає чарівної палички, то твоя машина зараз аж ніяк не поїде, – далі він пригладив чуба й сповільнив голос, – Але я маю інший варіант: твоя автівка може бути полагоджена, якщо підеш зі мною сьогодні повече…

Дівчата зупинили свого старого дядька, а Надя все не могла усвідомити почутого.

– Значить, я застрягла в цьому селі. Що ж мені робити? Я і так відхилилася від дороги!

– Ну, не ображайте так нашу місцевість, – мовив дядько, – Знаєте, село селом, та живеться тут непогано. Подивіться, які в нас краєвиди!

Та нащо Наді ті краєвиди? Що вона, природи ніколи не бачила? Вона лиш хотіла встигнути приїхати до своїх дітей вчасно на свято.

Дядько подивився на неї. Йому стало її шкода, тож він пообіцяв полагодити їй машину за невеликі гроші без вечерь. Бабця не знала як і дякувати, хоча досі була в поганому гуморі.

Раптом вона згадала про мишеня… Стала шукати його скрізь по всьому дому. Намагалася кликати халамидника тихо, але було марно, поки не помітила дітей. Надворі всі п’ятеро сиділи в колі й про щось шепотіли. Їй стало нестерпно цікаво, що вони разом там розглядають. Та щойно дітвора побачила бабцю, вони припинили своє заняття, ховаючи щось за спинами.

– Що робите? – спитала невимушено старенька.

– Нічого, – в один голос сказали всі, але почувся ще інший голос.

– В’язанко, ти тут? – насмілилася спитати Надя, й тоді всі діти відступилися від нього, а мишеня з прикрістю взяло до рук свого хвоста, – Ти ж казав, що не маєш потрапляти нікому на очі. Я за тебе хвилювалася!

– Вибачте Надіє. Я просто гуляв, як раптом мене побачив Вуллі, – почало виправдовуватися мишеня, – Хлопча став гратися зі мною, я прикинувся звичайною іграшкою. Тоді він показав мене решті, всі почали тицяти у мене і я пискнув. Мені не подобалися їхні ігри.

– Тоді він заговорив, – сказав Франческо, – Ще ніколи я не бачив нічого подібного! Це диво!

– Справді, В’язанко стільки всього розповідає! – заголосили Есмеральда з Ізабель, – Він знає купу казок, але розповіді про його життя цікавіші. Ви знали про це?

Бабця відповіла, що так. Вона всміхнулася дітям, але суворо наказала тримати його в таємниці. Всі одразу заприсяглися цьому й побігли на обід.

Родина разом із гостею зібралися на кухні. Кожен по черзі наклав собі тарілку рагу. Для всіх це було стравою не з найсмачніших, але сьогодні ніхто не скаржився. Натомість всі, окрім батьків, тихо сміялися. Бо під столом сидів В’язанко, якому всі скидали зі столу трохи наїдків. Раптом він почав видавати якісь дивні звуки.

– Хто це гикає? – спитав Бен.

– Це я тату, – відповів Фред.

– Що ж, гикай тихіше.

Гикання з-під столу стало тихіше, але писклявіше. Бен знову запитав хто це.

– Це я, – збрехав Франческо.

– Попий води, – сказала мати і всі знову зареготали. Франческо дійсно пішов й попив води.

Повернувшись до столу, гикавки більше не було чутно. Діти краєм ока подивилися під стіл: В’язанка також не було. Видно, пішов кудись. Мати наказала всім їсти швидше, адже ще купа справ були не перероблені. Але її слова ніхто не прийняв серйозно – всі дивилися на мишеня, яке бігало по кухні. І чого це воно бігає? Шукає солоденьке?

Бабця схопила однією рукою В’язанка і спокійно доїла страву. Згодом доїли й інші та пішли хто куди. А Надія вирішила допомогти Кларі з посудом. Жінка зітхала. Бабці хотілося чимось її підбадьорити, кортіло розпитати більше про її дітей, та вона не має лізти не у свою справу. Надя тут лише доки її машину не полагодять. Але що ж робити зі своєю неминучою цікавістю?

– Виховання п’ятьох дітей це, мабуть, виснажливо, – почала бабця говорячи так, ніби ті молоді матері.

– І не говоріть, – відказала жінка й вирішила натягнути якомога природніше свою усмішку, – Все добре.

– Кларо, я Вас добре розумію, – в що переходить ця розмова? – У вас чудові працьовиті діти, весь час пораються на фермі. Хотіла б я тут жити.

– А я хотіла б жити у місті. Там менше клопіт, – призналася Клара, миючи нову тарілку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍