Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

але й радісно. Їй було дуже цікаво, чому Ейлін вирішила раптом переїхати до них і навіщо їй знадобилося йти від сім’ї? З іншого боку, вона так її любила, що не могла не відчути щирої і великої радості від цієї думки. Та й що тут такого? Хіба дочка знаменитого Едварда Батлера не доросла, самостійна жінка, і всюди бажана представниця такої успішної сім’ї? Місіс Келліген була надзвичайно втішена наміром Ейлін оселитися в них (якими б не були обставини, що її до цього підштовхнули).

— Не розумію, Ейлін, як це ваші батьки відпускають вас? Але у нас ви все ’дно будете бажаною гостею. Залишайтеся, скільки вам заманеться — хоч назавжди.

Вона доброзичливо посміхалася. Подумати лишень, Ейлін Батлер просить дозволу переїхати до неї! Тепло, з яким місіс Келліген її приймала, і захват самої Меймі змусили Ейлін полегшено зітхнути. Потім вона подумала, що її перебування в їхньому домі принесе наслідком зайві витрати для сім’ї.

— Звісно, я буду вносити свою частку грошей, якщо переїду до вас, — сказала вона, звертаючись до місіс Келліген.

— Ах, дурниці, Ейлін! — вигукнула Меймі. — Я цього не допущу! Ти переїдеш до нас і будеш моєю гостею.

— Ні, це неможливо. Якщо ви не дозволите мені платити, — я не переїду! — запротестувала Ейлін. — Ви повинні погодитися.

Вона знала, що мати й дочка не мають зайвих статків, щоб утримувати її.

— Ну, гаразд, не будемо зараз говорити про це, — втрутилася місіс Келліген. — Переїжджайте, коли вам буде зручно, і залишайтеся, скільки захочете. Дістань-но серветки, Меймі!

Ейлін зосталася обідати, але після цього поквапилася на побачення з Ковпервудом, дуже вдоволена, що хоч цієї проб­леми більше не існує. Тепер вона вільна й може приїхати сюди, коли їй тільки заманеться. Залишалося лише зібрати дещо з речей, а то й просто приїхати, не взявши із собою нічого. Можливо, Френк їй що-небудь порадить.

Ковпервуд тим часом не робив спроб зв’язатися з Ейлін після того злощасного дня, коли їх застали у будинку побачень, але чекав листа від неї, який прийшов досить скоро. Як завжди, це було довге послання, сповнене надій, любові й наснаги, у якому вона розповідала про все, що відбувалося у її сім’ї, та ділилася своїми планами втечі з дому. Останнє серйозно збентежило і занепокоїло Ковпервуда.

Одна річ — Ейлін у колі сім’ї, усіма кохана, оточена турботою, й інша — Ейлін самотня, полишена на його, Ковпервуда, догляд. Він ніколи не думав, що вона може піти з дому раніше, ніж він буде готовий її прийняти. Якщо вона наважиться на це зараз, то можуть виникнути вельми неприємні ускладнення. Тим не менше, він кохав її, кохав пристрасно, та був готовий на все заради її щастя. Утримувати її належним чином він міг би навіть зараз (якщо, звісно, його не посадять у в’язницю). Врешті, він і звідти зуміє потурбуватися, щоб вона нічого не потребувала. І все-таки буде набагато краще, якщо вдасться вмовити її залишитися вдома до остаточного з’ясування його долі. Він ані хвилини не сумнівався в тому, що хай там що станеться найближчим часом, згодом він зможе виплутатися з усіх складнощів і знову стане успішним чоловіком. Тоді він доб’ється розлучення й одружиться з Ейлін. Якщо ж нічого не вийде, він куди-небудь виїде з нею, а в такому випадку, можливо, навіть краще, якщо вона негайно піде від сім’ї. Але, з іншого боку, його справи настільки непевні (а тут ще й розшуки, які, безсумнівно, почне Батлер) — усе це може спричинити неабиякі неприємності. Старий здатен відкрито звинуватити його у викраденні дочки. І Ковпервуд вирішив вмовити Ейлін залишитися вдома, на деякий час припинити зустрічі та листування з ним і, більше того — поїхати за кордон. На момент її повернення він зуміє владнати свої справи, та й вона заспокоїться. А зараз вони повинні керуватися міркуваннями передусім здорового глузду.

Із цими думками він вирушив на побачення, яке вона призначила йому в листі, хоч і вважав це дещо ризикованим.

— Чи будеш ти почуватися там добре? — запитав він, вислухавши її опис житла Келлігенів. — Усе це занадто відгонить бідністю!

— Так, але я їх щиро люблю, — відповіла Ейлін.

— І ти певна, що вони зуміють мовчати?

— О, звісно! У цьому я певна, абсолютно.

— Ну що ж, — зробив висновок він, — тобі видніше. Я нічого не хочу тобі нав’язувати, але на твоєму місці я би сприйняв пораду батька і поїхав кудись на деякий час. Його це заспокоїть, а я буду чекати тебе тут. Час від часу ми могли б навіть писати одне одному.

Почувши це, Ейлін посуворішала. Вона кохала його так пристрасно, що одна лише думка про розлуку була немов ніж у серце. Її Френк залишиться тут, у біді, можливо, під судом, а вона поїде? Нізащо! Невже він любить її не так сильно, як вона його? Як може він пропонувати таке? Та й чи кохає він її узагалі? — запитувала вона себе. Чи не збирається він її кинути саме тоді, коли вона вирішила зробити такий крок, який повинен ще більше їх зблизити? Очі її затьмарилися, він її сильно зачепив.

— Як ти можеш таке казати! — вигукнула вона. — Ти чудово знаєш, що зараз я не поїду з Філадельфії. Чи ти думаєш, що я кину тебе самого в цю важку хвилину?

Ковпервуд зрозумів її обурення. Він був досить проникливий і пристрасно кохав її. «Господи, — подумав він, — все, що завгодно, лиш би не завдавати їй болю!»

— Рідна моя, — поспіхом промовив він, побачивши її затуманені очі, — ти мене не зрозуміла. Я хочу того ж, що й ти. Ти все це вигадала, щоб не розлучатися зі мною, — хай буде так. Не згадуй більше того, що я сказав! Я боявся, що твоя втеча з дому може зашкодити нам обом, але будемо надіятись, що нічого не трапиться. Ти знаєш, як батько тебе любить, і сподіваєшся, що змусиш його передумати? Чудово, переїжджай до місіс Келліген! Але запам’ятай, радосте моя: ми обидвоє маємо поводитися дуже обережно. Усе хилиться в дуже небезпечний бік. Якщо ти залишиш сім’ю, а твій батько надумає публічно звинуватити мене