Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Ще раз обдумавши все, що сказав їй батько, Ейлін вирішила діяти без затримки. Наступного ранку, після того, як він поїхав у контору, вона одягнулася нібито для прогулянки і вирішила зайти до Келлігенів десь близько дванадцятої — у цей час Меймі саме приходила додому підобідати. Розмову про свій намір Ейлін вирішила почати ніби випадково і, якщо вони не будуть проти, вона негайно переїде до них. Часом вона запитувала себе, чому Френк, опинившись у такому складному становищі, не запропонував їй втекти з ним куди-небудь у далекі країни. Але одразу ж сказала собі, що він краще знає, як вчинити. Вона була дуже збентежена прикрощами, що звалилися їй на голову.

Місіс Келліген сиділа вдома сама і зраділа, побачивши Ейлін. Поговоривши про міські новини і не знаючи, як перейти до справи, яка привела її сюди, Ейлін сіла за фортепіано і почала грати якусь сумну п’єсу.

— Як чудесно ви граєте, Ейлін! — сказала місіс Келліген, яка легко ставала сентиментальною. — Я насолоджуюсь, слухаючи вас. О, якби ви частіше заходили до нас! Останнім часом вас зовсім не видно.

— Я була дуже зайнята, місіс Келліген, — відповіла Ейлін. — Цієї осені в мене набралося стільки різних справ, що я не могла виділити жодної хвилини. Мої батьки пропонували мені поїхати до Європи, але я категорично відмовилася. Ах, Господи! — зітхнула вона, і її пальці знову забігали по клавішах, награючи сумну романтичну мелодію.

Двері відчинилися, і увійшла Меймі. Її негарне обличчя засяяло, коли вона побачила подругу.

— Невже Ейлін Батлер? — вигукнула вона. — Яким вітром? І де ти так довго барилася?

Ейлін встала, і вони поцілувалися.

— Ах, я була дуже зайнята, Меймі! Я щойно говорила про це з твоєю мамою. А як ти поживаєш? Як іде робота?

Меймі радо почала розповідати про всілякі шкільні негаразди: кількість учнів у класі постійно зростає, роботи з кожним днем стає все більше.

Поки місіс Келліген поралася коло столу, її дочка пішла до себе в кімнату, і Ейлін рушила за нею. Меймі почала приводити в порядок зачіску перед дзеркалом, а Ейлін замислено дивилася на неї.

— Що з тобою сьогодні, Ейлін? — запитала Меймі. — У тебе такий вигляд…

— Себто? — перепитала Ейлін.

— Ну, як тобі сказати… Невпевнений чи засмучений. Я ніколи не бачила тебе такою. Що сталося?

— Нічого, — відповіла Ейлін. — Просто я замис­лилася.

Вона стояла біля вікна, яке виходило у дворик, і запитувала себе: чи зможе вона довго прожити тут? Будиночок такий маленький, обстановка така убога…

— Ні, з тобою щось не так, Ейлін! — виснувала Меймі й, підійшовши ближче, зазирнула їй в очі. — Ти сама на себе не схожа!

— Мене хвилює одна проблема, — сказала Ейлін. — От я все думаю й думаю. І не знаю, як мені бути, у цьому річ.

— Про що ти? — запитала Меймі. — Що з тобою відбувається? І чому ти не хочеш мені сказати?

— Я скажу, але не зараз. — Ейлін трохи помовчала. — Як гадаєш, твоя мати нічого б не мала проти, якби я трохи пожила у вас? — раптом запитала вона. — З певних причин мені потрібно на деякий час піти з дому.

— Як ти можеш таке запитувати, Ейлін! — вигукнула подруга. — Проти?.. Ти прекрасно знаєш, що вона буде у захваті, та і я теж. Ах, мила Ейлін, ти справді хочеш пожити у нас? Але що змушує тебе піти з дому?

— Ось цим я й не можу з тобою поділитися до певного часу. І не стільки через тебе, скільки через твою матір. Розумієш, я не впевнена, як вона на це відреагує, — додала Ейлін. — Ти мене зараз не розпитуй. Мені потрібно все обдумати. Ах, Божечки!.. Але я справді хочу переїхати до вас, якщо ви дозволите. Ти сама скажеш матері, чи мені поговорити з нею?

— Ні, звісно, я сама скажу, — відповіла Меймі, вражена таким поворотом подій. — Але, справді, це навіть смішно — запитувати її! Я заздалегідь знаю, що вона скаже, та й ти також. Тобі лише потрібно з’їздити за речами. Ось і все! Мати й запитувати нічого не буде, якщо ти сама не забажаєш їй розповісти.

Меймі аж палала від радості. Їй дуже кортіло довше насолодитися компанією подруги.

Ейлін замислено поглянула на неї, розуміючи, чому вона так зраділа, і чому, вочевидь, буде рада і її мати. Вона увіллє свіжий подих у їхнє одноманітне існування.

— Але ви нікому не повинні казати, що я у вас, розумієш? Це секрет для всіх і передусім — для моєї рідні. Повір, у мене є на те дуже вагомі причини, зараз я ще не можу тобі сказати, у чому справа. Ти обіцяєш мовчати?

— Ну, звісно! — з готовністю відгукнулася Меймі. — Але ж ти не збираєшся назавжди піти з дому, Ейлін? — тривожно, хоч і не без цікавості, додала вона.

— Ах, я справді нічого не знаю! Лише одне: мені потрібно на деякий час піти. От і все!

Вона замовкла, і Меймі знову ошелешено поглянула на подругу.

— Це ж треба… — вирвалося у неї. — Чудасія якась… Але я така рада, що ти поживеш у нас! Про маму годі й говорити. І, звісно, ми будемо мовчати, якщо ти цього хочеш. До нас ніхто не приходить, а якщо хтось і прийде, ти можеш не показуватися. Ми тебе поселимо у великій кімнаті поряд із моєю. Ах, це буде так чудово! Я така рада! — Молоденька вчителька помітно пожвавішала. — Ходімо скоріше, потішимо маму.

Ейлін на мить засумнівалася: у цю хвилину вона ще не була певна, що вчиняє правильно, але, врешті-решт, вони обидві спустилися вниз. Біля самих дверей Ейлін трохи відступила, пропускаючи подругу наперед, і та кинулася до матері зі словами:

— Ах, мамо, слухай, що я тобі скажу! Ейлін трохи поживе у нас. Але вона не хоче, щоб про це знали. Вона переїде найближчими днями.

Місіс Келліген із цукерницею в руках повернулася до гості та подивилася на неї здивовано,