Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Одна тільки Людка поміж них не мала звірячої подоби, а підійшла, погладила його по голові, тоді поклала ту голову собі в пахвину (бо не була одна вона гола), і він відчув, що та пахвина палає, розпечена, мов присок.

— Залишіть мене з ним! — крикнула Людка усім тим жінкам, — я хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.

І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у того подола, і сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього кричали, сварилися, всі дорікали, або ж, у ліпшому випадку, хотіли окрутити.

Жінки зі звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно, вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору, зеленому, зарослому шпоришем із величезними парашутистими кульбаб’ячими головами, й бігали в квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться, коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і сів, віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина, стримів пилочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка були круглі, здивовані, сірі, з кущиками брів, а голова — з ріденьким, також сірої барви волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І йому здалося, що той Безназванний завулок — ніби голий яр, без кущів, дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина, а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками, втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими очима.

— Я змиваюся! — сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив, заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену сигарету — в кімнату й справді входила Юлька.

— Вставив тобі двері, — сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. — Як там з розщотом?

— А замка? — різко спитала Юлька. — Чи я буду жити без замка?

Він здивовано сів на ліжкові й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.

— Ти що, п’яний? — заверещала вона, ніби пилорама різала, в цьому була схожа на Магаданшу.

— Але ж, Юль, — пробурмотів він. — Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.

— Забирайся! — верескнула Юлька. — Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.

— Але ж замка тра купить, — сказав він. — А в мене нічо, — він вивернув свої і справді порожні кишені.

— Ну, харашо! — пом’якшала Юлька. — Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?

— Та пойняв, — сказав він, зводячись із постелі, і раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав мнуть і там і сям, і вище і нижче. Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками із тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним двері, то побачив унизу у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого Гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилася вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверстими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.

— А щоб мені не лапався, пойняв? — верещала вгорі Юлька. — Я тебе работать найняла, а не лапаться.

Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж з ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині — Шурка ж ішов і либився.

— Забув замка їй уставить, — сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. — Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу! На! — він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і ярісно загавкотів.

— Не терпить мій Рекс п’яних, — сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. — Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!

4

Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.

— О! — сказала Юлька, пильно його оглянувши. — Тепер ти на людину схожий, а не на свиню.

Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого Гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:

— Це щоб ти не думала, шо я не порядошний. Купила замка?

Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого Гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорба, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.

— Це ти його й на харчі узяла? — спитала колишня хазяйка.

— А шо ж, — спокійно відказала Юлька. — Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.

— То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?

— Обійдеться, — категорично сказала Юлька. — Терпіти не можу п’яних.

— Да, — сказала хазяйка. — Я тоже!

Їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:

— І скільки він у тебе за ті двері здер?

— Всі гроші, цьоць, — сказала Юлька.

— Це чо’ я питаю, — скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, — в мене в самої двері сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.

— Це вже з ним самі говоріть, — байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. — З мене він узяв двісті каребе.

— Аж двісті? — жахнулася колишня хазяйка.

— Ну да, тепер усе дорого.

Пішла подивитись, як іде робота, Мишко, чи Міша, вже пішов, а Шурка Кукса випробовував ключем замка: чи добре зачиняється.

— То коли в нас із тобою рощот буде? — спитав шкірячись.

— Не зараз же, — мовила байдуже Юлька. — По одинадцятій прийдеш. Тільки щоб ніхто не бачив, пойняв?

Він її одразу ж "пойняв" — запрошувала саме на той час, коли чоловіки згадували своїх жінок, а діти уже спали, і коли чоловікам та жінкам уже не до стеження, — мудра вона була, ота Юлька.

— Спробуй чи харашо работає, — сказав Шурка.

Замок працював нормально, і, поки вона ото випробовувала, він зайшов до неї ззаду (були вони в хаті) та облапав усі її куточки, на що Юлька аж ніяк не зреагувала, ніби вони були чоловіком і жінкою.

— Їсти будеш?

— Чо ж, — сказав Шурка. — Тілько коли даси сприснути, інакше замок буде заїдать — це вже точно.

— Я тобі сказала п’яних не люблю, — озвіріла Юлька. — А прийдеш п’яний вночі, не пущу, пойняв?

Почухмарив потилицю: з жіночими примхами треба було рахуватись.

— Коли ж мені та їжа до рота не полізе? — жалібно сказав.

— То й не їж, — байдуже мовила Юлька. — Мені чи поїси ти чи нє, до лампочки.

Він зирнув на лампочку: сонце падало на неї і відсвічувало, зітхнув і знову почухмарився.

— Руки в тебе є де помить?

Провела його в мікрокухоньку, де картопля вже зварилась і де стояла жінка-коза, тобто колишня господиня Юльчиної кімнати, і з цікавістю дивилася на нього, ніби щось хотіла в ньому видивитися, чого раніше й не бачила Шурка пішов до крана й почав милити руки.

— Не знала, шо ти такий мастєр, — сказала жінка-коза. — Може, коли так умієш діставати двері, й коли ти такий мастєр, і коли недорого візьмеш, то може б, ти і мені їх вставив, бо мої розсипаються. Я тобі за роботу й горілочки б вточила, скільки там договорилися б.

— Ви ж казали, що вам двері не треба, — мовив Шурка.

— Було не треба, а зараз передумала.

— Трудно теперички двері діставать. Але попробую, цьоць. Може б, ви мені авансом баночку вцідили?

В Юльки аж очі заіскріли. Штовхнула жінку-козу й моргнула.

— Нє, — сказала жінка-коза. — Авансом не даю. В мене ото вже не один авансом брав — і до сьодня! Нема в мене вже довіри до вашого брата.

То ви мали діло з непорядошними, а я порядошний. Хай вам Юлька скаже. Правда, Юль, я порядошний?

— Не давайте йому нічо, цьоць, — сказала Юлька. — Вони їй і, як вип’ють, малахольні робляться.

5

І от саме в той час, після одинадцятої й перед дванадцятою, Шурка Кукса знову намочив волосся, причесався, бризкнув на себе одеколоном і не пішов, а поплив вулицею, сторожко роззираючись, і то не тому, що чогось боявся, а тому, що мав підозру до нишпорки Людки, яка, до речі, сьогодні, коли він вставляв замка, не з’являлась у Ластів’яче Гніздо. Отож був обережний тільки тому, що відав: за ним хтось стежить, а коли за гобою стежать, то це не вельми приємно, Шурка навіть подумав зухвало: а що, коли прихопити Людку в бур’янах і там, в бур’янах, її трохи примнути, але ця думка видалася такою дикою, що він аж засміявся сам до себе. І якраз отой недоречний та дурний сміх почула Людка, яка сиділа ще в своєму дворику сама, від неї тільки-но вийшли Магаданша, куца Наталка, ряба Надька і Культурна Нора; цього разу Культурна Нора розповідала жахи про інопланетян, аж Людка сиділа тепер як непритомна. А оповіла Культурна Нора, що ті прибульці тепер крадуть дівчат, але тільки непорочних, і забирають із собою.