Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Ліворуч, крайній в шерензі, — старий зігнутий чоловік, обличчя інтелігента. Глянув на Андрія, посміхнувся куточками вуст, а в очах — сум і безнадія.

— Не крути головою, кулю спіймаєш, — попереджають ззаду. Голос ніби знайомий. Десь він уже чув цей глухий, трохи гугнявий голос. Страх як кортить озирнутись і глянути в лице того чоловіка, що ступа у його сліди, однак стримує себе — позаду лише одна шеренга, а за нею старшина з оскаженілим псом і той, капловухий.

— Що ж це вони тебе, Максиме, в наручники?

— Дядьку, Михайле, ви?! — щира радість виповнює душу, але він не оглядається.

— Я, я… Тихо будь…

Далі аж до самого табору йдуть мовчки. Перед очима в Андрія — Кригов, хата Михайла Яцківа і прив'язаний віжками до ліжка Леміш… «Хто йому допоміг тоді втекти? Хто розв'язав віжки?» Згадалась та розмова на Вовчих горбах. Дивне враження вона тоді справила на нього. Подумав навіть, чи не працює лісник на радянську безпеку. А він тоді сказав, що сам по собі… Дай боже пам'яті, як він тоді говорив: «Ну, нехай уже старі, їм ще шляхта залила за шкіру сала… А ви чого у пекло лізете?» Хоч і намагався дядько Михайло стояти, хай і на бистрині, та все між двома берегами, а от хвиля прибила і його до лихого берега…

— Стій! Всім стояти на місці! З колони не виходити! Крок у бік — конвой стріляє без попередження!

Колона зупиняється перед брамою пересильного табору. Старшина ховає до кобури пістолет і тицяє капловухому повідець, а сам зникає з документами арештантської партії у дверях вахти. Вовкодав рветься з останніх сил. Капловухий тримає повідець якось невпевнено, і пес, бризкаючи слиною, кидається на Андрієвого сусіда, звалює нещасного з ніг, той і зовсім випускає повідець. Крик розтинає нерви. Колона змішала ряди, і тієї ж миті затріщали автомати конвоїрів, над головами засвистіли кулі. Ударом ноги Андрій відкинув пса, що вже націлився вчепитися нещасному в горло.

— Лягай! Лицем до землі й не ворушись!

Вусатий старшина вискочив з вахти і, стріляючи з пістолета в повітря, кинувся до потерпілого. Йому допомагали двоє конвоїрів. Собаку відтягли і припнули до паркана. Матюкаючись, старшина знову побіг до вахти, а люди й далі лежали у багні на дорозі. Один Андрій стояв.

— ЛягайІ — заверещав і кинувся до нього капловухий.

Андрій не ворухнувся.

— Я кому сказав?! Лягай, падло! Глухий! Команди не чув?!

Андрій стояв. Він ладен був умерти, пробитий кулями, але не лягти, не підкоритися цій тупій, бездушній сваволі.

— Ти що?! Бунтувать?! Та я тобі… — капловухий розмахнувся і щосили вдарив Андрія у груди прикладом автомата, але тієї ж миті і сам отримав у пах коліном. Закрутився від болю і тоненько завив, як побите цуценя. Очі блимнули крізь щілини повік ненавистю, руки вхопили автомат.

— Лягай! Лягай! — смикав Андрія за штани Михайло Яцків: — Він уб'є тебе…

— Де йому… — скреготнув зубами Андрій. — Кишка тонка.

Хтозна, чим би воно й скінчилось, якби не вискочив з вахти начальник конвою. Чи він не бачив, що сталося, а чи зробив вигляд, ніби не помітив того, що Андрій стоїть, коли всі арештанти лежали, а тільки раптом закричав:

— Встать! Розберись по п'ятірках!

За ним із вахти вийшло двоє — наглядач і писар. Прочинились ворота. П'ятірку за п'ятіркою, людей почала приймати табірна варта. Коли черга дійшла до п'ятірки, в якій був Андрій, наглядач спитав:

— А цей чого в наручниках?

— Буй-ний… — все ще кривлячись од болю, пояснив капловухий.

— У нас швидко стане сумирним. Старшина, зніми з нього наручники.

Старшина дістав з кишені ключа і підійшов до Андрія. Знімаючи наручники, засичав:

— Маєш щастя, що я вже за вас розписався, а то шльопнув би тебе, як і того… — й розреготався, вуса заплигали вище носа.

Андрій хотів спитати, кого саме шльопнув старшина, але його смикнули за рукав, і він промовчав.

За брамою колону зупинили. Наглядач і писар почали викликати кожного на прізвище і звіряти його дані з формуляром. Процедура тривала, проте куди від того подінешся. Раптом Андрій почув:

— Дякую… — Сусід міцно потис йому лікоть. — Дякую тобі…

— За що? — здивувався Андрій.

— За те, що не ліг, що нагадав нам усім… Адже ми люди, а почали вже забувати про це…

Тим часом писар вигукнув:

— Бурлаков Віктор Кононович!

— Я! — сусід вийшов з колони і попрямував до наглядача.

Коли черга дійшла до Андрія, наглядач, як і в інших, спитав в нього:

— Які статті?

— Не знаю…

Наглядач звів на нього здивовані очі.

— Строк?

Андрій знизав плечима.

— Ти що?! — наглядач покрутив пальцем коло скроні. — Купо, де його формуляр?

Писар нервово гортав папірці.

— Перепрошую, як ви себе дражните? Вони обоє західняки, пане зверхнику. На Яцківа формуляр є, а на Гаркушу… На цього нічого не є…

Писар і сам був західняком, те було видно з його мови, а особливо — з поведінки: так вигинати спину перед начальством його вчили, мабуть, ще за Польщі.

— Не є, не є, — починав нервувати наглядач. — Він ось, переді мною, а ти «не є». — І вже до Андрія: — Тебе що, може, на додаток кинули чи сам добровільно у арештантський вагон ускочив?

Андрій мовчав.

— Ану, Купо, тягни сюди того рябого. А ти, доброволець, одійди набік, — наглядач був у гуморі. — Хто там ще