Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

знову розкрити йому своє серце? Однак ні, в мемуарах Ґоґеля, який, посилаючись на документи, описав той від’їзд Жаржея й подав усі листи, за Ферсена нема й слова, ніхто його не згадує, — а ми розчаровані: наше відчуття, ніби найглибші душевні пориви вимагали останньої вістки, виявилося хибним.

Аж ні, не хибним. Марія Антуанетта й справді — хіба ж могло бути інакше? — навіть у своїй крайній самотності не забула про милого, і ті вістки з обов’язку до братів були, можливо, лише приводом, аби приховати щиру віст­ку, яку ревно доніс найвірніший Жаржей. Та 1823 року, коли з’явилися ті мемуари, Ферсена вже оповили змовою мовчання, що мала приховати від нащадків інтимні стосунки. І тут лукаві, як візантійці, видавці проминули в листах найважливіше для нас місце. Аж через сто років воно вийшло на світ, показавши, що почуття королеви ніколи не були палкіші, як у ті дні перед загибеллю. Щоб повсякчас жеврів у серці втішний спогад про коханого, Марія Антуанетта попросила зробити їй обручку, на якій замість королівських лілей (таку обручку вона вже віддала Ферсенові) вирізьбили Ферсенів герб; як він в пору розлуки носив на пальці королевин девіз, так і вона носила герб шведського дворянина; щоразу, глянувши на свою руку, королева Франції згадувала коханого. Й оскільки нарешті трапилась нагода послати йому ще одну — вона відчуває, що останню, — любовну пам’ятку, вона прагне йому показати, що разом із обручкою береже й невмирущу любов. Вона вдавила обручку з гербом і написом у гарячий віск і через Жаржея послала цього відбитка Ферсенові, — ні­яких слів більш не треба, вона тим сказала все. «Той відбиток, що я доклала, — писала вона Жаржеєві, — будь ласка, передайте знаній вам особі, котра торік узимку приїздила до мене з Брюсселя. Скажіть стражденному, що тепер цей девіз правдивіший, ніж будь-коли».

Так що ж то за напис, вирізьблений за наказом Марії Антуанетти і «правдивіший, ніж будь-коли»? На тім персні з печаткою, на якім королева Франції звеліла зобразити герб незначного шведського дворянина і який носила навіть у в’язниці, позбувшись усіх своїх мільйонових прикрас?

Девіз складався з п’яти італійських слів, і за п’ядь від могили вони звучали щиріше, ніж будь-коли: «Tutto a te me guida», «Все веде мене до тебе».

Перш ніж живе тіло стане прахом і надійде безвічна розлука, в цьому безмовному вітанні приреченої на смерть іще раз забуяв пломінь пристрасті, і далекий милий знає, що це серце до останньої хвилини билося любов’ю до нього. В цім прощальнім вітанні думки про вічне: ствердження неминущості любові у минущому житті. Останнє слово цієї величної й нечуваної любовної трагедії в затінку ґільйотини вже промовлене — можна опускати завісу.

Остання самотність

Тепер на душі вже легше, останнє вона сказала, почуття вилились вільно й природно. Їй полегшало, тепер із твердим і спокійним серцем можна чекати того, що має статися. Марія Антуанетта розпрощалася зі світом. Надії скінчилися, ні до яких спроб порятунку вона вже не вдається. Знає, що нема чого розраховувати ні на Віденський двір, ні на перемогу союзницьких військ; а в місті — відтоді, як поїхав Жаржей і з наказу Комуни відкликали вірного Тулана, — теж уже нема рятівників. Завдяки шпигунці Тізон міський уряд став пильніший до варти; якщо досі спроба визволення була лише ризиком, то тепер би стала безглуздям і самогубством.

Але є натури, яких незбагненно вабить саме небезпека, які грають ва-банк із життям; тільки взявшись за неможливе, вони можуть відчути свою силу, плетиво найсміливіших пригод — єдине, що дає їм утіху в житті. У звичайні часи таких людей можна й не помітити — для них життя занадто нудне і тісне, кожен учинок — боягузтво; їхня шалена відвага потребує шалених завдань і божевільних цілей; братися за безумне й неможливе — їхня найпотаємніша пристрасть. Такий чоловік жив тоді в Парижі, і звали його барон Бац. Поки монархія мала пошану і блиск, цей заможний дворянин погірдливо зостававсь у затінку — навіщо гнути шию заради якоїсь посади чи значніших прибутків? Аж тільки небезпека пробудила в ньому авантюрника. Аж тоді, коли засудженого короля всі вже вважали пропащим, цей Дон Кіхот роялізму по-геройськи безумно заходився його рятувати. Певне, протягом усієї революції цей шаленець був там, де найбільша небезпека, він ховавсь у Парижі під десятками прибраних імен, аби самотнім і безвісним боротися проти революції. Він пожертвував усі свої статки на незліченні заходи, найбезглуздішим із яких було те, як він, коли вели на страту Людовіка XVI, раптом вискочив посеред восьмидесятитисячного озброєного натовпу, махнув шаблею й загорлав щосили: «До мене, хто хоче врятувати короля!» Але ніхто не пристав до нього. В цілій Франції ніхто більше не мав такої безумної відваги, щоб серед білого дня спробувати видерти в цілого міста, у величезної армії однісіньку людину. Отже, перш ніж варта отямилась від несподіванки, барон де Бац знов пірнув у натовп. Але ця невдача не відібрала в нього мужності, він готувався перевершити власне діяння, взявшись одразу після страти короля до фантастично сміливого плану порятунку королеви.

Бистрим оком барон де Бац зразу примітив слабке місце революції, її найглибше, найпотаємніше отруйне насіння, котре Робесп’єр намагався випекти розпеченим залізом: зародки корупції. Разом із політичною владою революціонери отримали державні посади, а до всяких державних посад прилипають гроші, та найстрашніша трутизна, що роз’їдає душу, мов іржа залізо. Пролетарські створіння, дрібні людці, котрі ніколи не мали справи з великими грошима, ремісники, писарі і доти безробітні агітатори, роздаючи військові замовлення, роблячи реквізиції, розпродуючи майно емігрантів, раптом без усякого контролю стали розпорядниками величезних сум, і мало хто з них мав Катонову силу опертися тій нелюдській спокусі. Між політичними поглядами і наживою утворилися темні зв’язки, чимало несамовитих революціонерів, прислужившись Республіці, тепер із не меншим шалом почали на ній заробляти. І барон де Бац, мов у ставок із коропами, котрі нестямно пруться до наживки, рішуче закинув свого гачка поміж продажних урядовців, нашіптуючи магічне слово, яке й сьогодні збаламучує розум не менш, ніж тоді: мільйон. Мільйон кожному, хто допоможе витягти королеву з Тамплю! Такою сумою можна пробити навіть най­грубші мури, на відміну від Жаржея, барон де Бац працює не з дрібнотою, не з ліхтарником та окремими солдатами, а сміливо й рішуче ставить на все: купує не підлеглих урядовців, а головні охоронні установи, й насамперед найважливішого члена муніципалітету колишнього торговця лимонадом Мішоні, головного інспектора в’язниць, отже, й Тамплю. Другим його козирем