Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Та жінка звалася Тізон, і королевине передчуття, ніби вона шпигунка, було непомильне, — завдяки її ворожій пронозуватій пильності їх спіткала невдача. Але спершу все вдалося: Жаржей пробрався до Тамплю, та ще й так, мов це діялось у детективній комедії. До в’язниці щовечора заходив ліхтарник, адже за наказом комісарів уся околиця мала бути вкрай добре освітлена, бо ж темрява могла посприяти втечі. Пославшись, що один з його приятелів для розваги хоче оглянути Тампль, Тулан умовив ліхтарника, щоб той на один вечір позичив йому свій одяг і причандали. Ліхтарник засміявся й пішов до шинку пропивати отримані гроші. Тож перебравшись, Жаржей щасливо дістався до королеви й погодив із нею сміливий план утечі: переодягнувшись у мундири комісарів й узявши крадені папери, вона й пані Єлизавета мали вийти з вежі в чоловічому одязі, вдаючи членів муніципалітету, котрі щойно провели інспекцію. Важче було переправити дітей. Але й тут зарадив щасливий збіг: той ліхтарник часто брав із собою своїх малих дітей. Тож його роль візьме на себе який-небудь рішучий дворянин і спокійно, ніби він із ними й прийшов, виведе за мури двох дітей у лахмітті. Поблизу мають чекати три легкі карети: одна для королеви, її сина й Жаржея, друга для її дочки й другого змовника — Лепітра, третя — для пані Єлизавети й Тулана. Маючи п’ять годин до того, як їх почнуть шукати, вони сподівались у цих легких каретах утекти від будь-якої погоні. Королеву нітрохи не лякав цей зухвалий план. Вона згодилась, а Жаржей сказав, що вже готовий поєднатися з другим змовником — Лепітром.

Другий змовник — балакучий, миршавий і кульгавий, — колишній учитель Лепітр, про котрого й королева писала: «Ви побачите нового чоловіка, ззовні він аж ніяк не приваблює, але він нам конче потрібен, і ми мусимо його прихилити до себе», — грав у цій змові чудну роль. До участі в ній його навернула не людяність, і аж ніяк не потяг до пригод, а чималенька сума, пообіцяна Жаржеєм, — шкода, що її не було зразу, бо, на превеликий подив, шевальє Жаржей не мав ніяких зв’язків із правдивим фінансистом контрреволюції в Парижі бароном Бацом; обидві їхні змови готувалися майже одночасно, хоч ніде й не сплітались, а самі вони й не знали один про одного. Так згаяли час, найдорожчий час, бо довелося шукати порозуміння з колишнім банкіром королеви. Нарешті, пробуючи так і сяк, удалося назбирати гроші. Але тим часом сполошився Лепітр, котрий, бувши членом муніципалітету, вже дістав фальшиві паспорти. Рознеслася чутка, ніби закрили всі виїзди з Парижа й найретельніше обшукують кожну карету, — обережний чоловік перелякався. А може, з якихось ознак він примітив, що на них уже чатує шпигунка Тізон; хай там як, але він відкинувсь, і вже не можна було вивести з Тамплю всіх чотирьох в’язнів одночасно. Можна було врятувати лише королеву. Жаржей і Тулан намагалися її переконати. Але Марія Антуанетта з істинним благородством відмовилась добуватися на волю самотою. Краще вмерти, ніж залишити дітей! Вочевидь розчулившись, вона обґрунтовує Жаржею своє непохитне рішення: «Ми на хвилинку віддалися мріям, оце й усе. Але я мала велику втіху отримати при цьому ще один доказ Вашої відданості. Я вірю Вам безмежно. Ви б переконалися, що я відважна й несхитна в будь-якій ситуації, але інтереси сина — єдине, про що я мушу дбати, і хоч яка я була б щаслива вибратися звідси, я все ж не можу пристати на розлуку з ним. З Ваших учорашніх слів я розумію, що Ви хочете мені тільки добра, і, повірте, всім серцем відчуваю щирість Ваших спроб допомогти мені, а ще й те, що такої нагоди вдруге ніколи не трапиться. Але якби я полишила дітей, я ніде не знайшла б утіхи».

Жаржей виконав свій лицарський обов’язок, тепер він уже нічим не допоможе королеві. Але цей вірний прихильник таки може їй прислужитися, через нього вона напевне переправить друзям і родичам за кордон останні пам’ятки життя і любові. Незадовго до страти Людовік XVI через камердинера передав своїй родині як пам’ятки перстень із печаткою й невеличке пасмо волосся, проте комісари, гадаючи, що навіть дарунки рокованого на смерть є потайними знаками для змовників, відібрали й запечатали ці реліквії. Ті печаті заради королеви зламав той самий безумно сміливий Тулан і заніс пам’ятки Марії Антуанетті. Але вона відчувала, що сховок у неї недовгий і непевний, і нарешті, маючи надійного посланця, передала перстень і волосся на волю в руки королевих братів. І в листі до графа Прованського писала: «Оскільки в мене була вірна людина, на яку ми можемо покластися, я скористалась нагодою, аби Вам, братам моїм і друзям, переслати ці реліквії, які у Ваших руках збережуться найліпше. Подавець розповість Вам, яким дивовижним способом удалося здобути ці неоціненні пам’ятки. Я утримаюсь називати тих людей, котрі стали нам тепер у такій великій пригоді. Терплячи незмірні муки і не маючи змоги подати Вам хоч найменшу вісточку, ми ще дужче страждали від жорстокої розлуки. Хай же не буде вона довга! А поки що люблю й обіймаю Вас і кажу це від усього серця». Подібного ж листа вона послала і до графа д’Артуа. Проте Жаржей і далі не зважувався покинути Париж, сміливець усе сподівається, що зможе чимось допомогти Марії Антуанетті. Однак урешті це стало безглуздим ризиком. Незадовго перед від’їздом Тулан передав йому останню королевину записку: «Прощавайте й, оскільки взялися виїздити, то, гадаю, це ліпше зробити негайно. Боже, як мені жаль Вашої бідолашної дружини! І яка ж я буду щаслива, коли ми скоро зможемо з’єднатися! Ніколи я не зможу віддячити Вам за все, що Ви зробили для нас. Прощавайте! Ох і жорстоке це слово!»

Марія Антуанетта здогадується й знає, що це востаннє вона може послати в далечінь вірного посланця, — їй трапилась єдина, безповоротна нагода. Невже більш нікому не переказала вона слова, не передала якоїсь любовної пам’ятки, а тільки тим двом, графові Прованському й графові д’Артуа, котрим не було за що дякувати і котрих тільки рід зобов’язував зберігати братові реліквії? Невже справді не передала вона ніякого вітання тому, хто після її дітей був для неї найдорожчим у світі, — Ферсенові, якому вона казала, що «не може жити» без вісток від нього, і якому ще з пекельного кола обложеного Тюїльрі послала обручку, щоб він довіку пам’ятав про неї? І тепер, при цій останній, безповоротній нагоді, хіба ж не мала вона