Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

більше страхіть, ніж було їх насправді. А потім упала жаска тиша. Короля вивели з дому, важкі підводи погуркотіли до місця страти. Через годину ґільйотина дала Марії Антуанетті — колишній австрійській ерцгерцогині, потім дофіні і зрештою королеві Франції — нове ім’я: вдова Капет.

Сама

Після твердого удару сокири запала приголомшлива тиша. Страчуючи Людовіка XVI, Конвент прагнув тільки провести криваву межу між монархією і Республікою. В жодного з депутатів, які здебільшого з потаємним жалем підсунули під сокиру цього недолугого добрягу, зразу й гадки не було звинувачувати ще й Марію Антуанетту. Комуна без обговорень уволила прохання вдови, надіславши їй жалобне вбрання, нагляд значно послабився, і якщо взагалі ще тримали Габсбурґівну з дітьми, то лише тому, що сподівалися мати неоціненного заручника, котрий згодиться в боротьбі проти Австрії.

Але прорахувалися, французький Конвент надто вже переоцінив родинні чуття Габсбурґів. Геть тупий і нечулий, зажерливий, позбавлений гідності й душі, імператор Франц навіть не думав витягти з імперської скарбниці, в якій, крім славетних флорентійських діамантів, була ще й сила інших коштовностей, хоча б один камінець для викупу рідної тітки; до того ж австрійська воєнна партія натисла на всі підойми, щоб звести переговори нанівець. Хоча Відень спершу врочисто ознаймив, що починає війну тільки в ім’я ідеї і аж ніяк не заради анексій та контрибуцій, але — невдовзі й Французька революція теж відречеться своїх слів — така вже природа у війни, що вона неминуче стає загарбницькою. За всіх часів генерали не терплять, щоб хтось заважав їм воювати, надто рідко, як на їхній норов, народи надають їм таку добру нагоду — і тому, вважають вони, чим довше, тим ліпше. І марно старий Мерсі, на якого всякчас насідався Ферсен, нагадував Віденському дворові, що відколи в Марії Антуанетти відібрали титул королеви Франції, вона знову стала австрійською ерцгерцогинею і членом імператорської родини, отже, моральний обов’язок імператора — вимагати її повернення. Але як мало важить ув’язнена жінка у світовій війні, жива людина — в цинічній політичній грі! Повсюди в серцях був холод, а двері на замкові. Кожен монарх твердив, ніби він увесь перейнявся жалем, але ніхто й рукою не ворухнув. І Марія Антуанетта могла б повторити слова, сказані колись Людовіком XVI Ферсенові: «Ввесь світ покинув мене».

Ввесь світ покинув її — відчуває Марія Антуанетта, замкнена у своїм самотнім покої. Але воля до життя в неї ще досі не зламана, а з цієї волі виростає рішучість самій собі зарадити. В неї змогли відібрати корону, але, хоча вже по­старіла і змучена, вона зберегла дивовижну силу і чари здобувати прихильність навколишніх. Усі перестороги, вжиті Ебером та іншими членами муніципалітету, виявились марними супроти німбу земної величі, таємничої магнетичної сили, якою істинна королева ще й досі осявала тих дрібних обивателів — сторожів та урядовців. Уже через кілька тижнів усі або майже всі присяжні санкюлоти, які мали стерегти Марію Антуанетту, з охоронців обернулися на її потаємних помагачів і попри суворі розпорядження Комуни було пробито невидимий мур, що відгороджував королеву від світу. Завдяки прихильним вартовим із вежі й до вежі невпинно переправлялися вістки та новини, написані цитриновим соком або симпатичним чорнилом на дрібних клаптях паперу, — ними затикали пляшки з водою або ж їх доставляли через комин. Винайшли мову жестів, аби в пику невсипущим комісарам щодня сповіщати королеві політичні й воєнні новини; крім того, домовились, що один, власне, для цього й приставлений рознощик газет гучно кричатиме біля Тамплю про найголовніші події. Мало-помалу таємне коло помагачів ставало ширшим. І тепер, коли поряд уже не було Людовіка XVI, котрий своєю нерішучістю паралізував будь-яку дію, всіма покинута Марія Антуанетта вже сама зважується добутись на волю.

Коли сплав золота й срібла занурити в азотну кислоту, срібло розчиниться і зостанеться чисте золото. Небезпека — як та кислота. Вона відділяє те, що змішане в звичайному, супокійному житті, — людську відвагу від боягузтва. Тільки-но короля притягли до Парижа, як боягузи старого суспільства, аристократи-егоїсти миттю повтікали за кордон. Зосталися тільки щиро віддані, і кожен, хто не втік, був безперечно надійним, бо колишнім слугам короля в Парижі загрожувала смерть. До цих сміливців насамперед належав колишній генерал Жаржей, дружина якого була фрейліною Марії Антуанетти. Щоб повсякчас бути неподалік від королеви, він покинув безпечний Кобленц і дав знати, що готовий на будь-яку жертву. Через два тижні після страти короля, 2 лютого 1793 року, до Жаржея з’явився незнайомий чоловік і несподівано запропонував йому визволити Марію Антуанетту з Тамплю. Жаржей недовірливо дивився на чужинця, що мав вигляд достеменного санкюлота. Відразу спала думка про шпигуна. Але незнайомець простяг йому крихітний, писаний безперечно рукою королеви клаптик паперу: «Можете покластися на того, хто говоритиме з вами від мого імені й передасть цю записку. Я знаю, що в нього на мислі, вже п’ять місяців, як він мені відданий». Це Тулан, один із постійних вартових Тамплю, вкрай цікава з психологічного погляду постать. 10 серпня, коли трощили монархію, він у гурті перших добровольців штурмував Тюїльрі, похвальна медаль за ту звитягу пишалась на його грудях. Завдяки такому щирому вияву його республікан­ських переконань муніципалітет доручив йому як надто вже надійному й несхибному стерегти королеву. Але Савл перекинувся на Павла. Зворушений стражданнями жінки, котру мав пильнувати, Тулан став її найвірнішим другом, хоч колись оружною рукою брав її дім, і виказував королеві стільки жертовної відданості, що в своїх потаємних запи­с­ках Марія Антуанетта завжди називала його прізвиськом «fidèle», «вірний». З усіх причетних до визвольної змови тільки цей чудний Тулан важив головою не заради грошей, а заради простої людяності, а може, ще й потягу до небезпечних пригод: сміливці завжди полюбляють ризик, і — так воно споконвіку ведеться — ті, хто прагнув самої вигоди, спритно зуміли врятуватися, ледве зірвалося діло, і тільки Тулан розплатився життям за свою шалену відвагу.

Жаржей повірив незнайомцеві, але не безоглядно. Будь-який лист можна сфальшувати, всяке листування небезпечне. І Жаржей вимагає, щоб Тулан допоміг йому пробратися в Тампль, де б він сам міг усе обговорити з королевою. Провести чужого чоловіка, дворянина, в тісно обложену вежу попервах здавалося нездійсненним. Але тим часом королева, обіцяючи гроші, здобула серед варти нових помічників, і вже через кілька днів Тулан приніс від неї нову записку: «Якщо ви вже надумали прийти, то було б краще зробити це чимшвидше, але, бога ради, стережіться, щоб вас ніхто не впізнав, а надто та жінка, що разом із нами сидить у в’язниці».