Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

укупі домашні завдання (щоправда, зараз мерщій треба роздерти всі аркуші, бо ж на папері, — хіба може шестирічний хлопчик збагнути те, що відбувається? — дитя й досі виводить щойно засвоєне «Louis Charles Dauphin»)[159]. Розв’язувати загадки з нового випуску «Mercure de France»[160], гуляти в садку й повертатися додому, стежити, як на каміні нестерпно довго повзуть стрілки старовинних дзиґарів, дивитись, як в’ється димок над далекими покрівлями і як осеневі хмари везуть на собі зиму. І насамперед намагатися забути, що було колись, і звикати думати про те, що прийде й неодмінно має прийти.

Здавалося, тепер революція сягнула своєї мети. Короля скинули, він відрікся без усяких заперечень і сумирно живе з дружиною та дітьми у своїй вежі. Але кожна революція — це куля, що котиться вперед. Хто керує нею й хоче зоставатися вождем, той, мов циркач на кулі, мусить невпинно перебирати ногами, аби не втратити рівноваги, — її розвиток, мов бурхливий потік, ніколи не вщухає. Це знає кожна партія і, як смерті, боїться пасти задніх. Праві бояться поміркованих, помірковані — лівих, ліві — свого крайнього крила — жирондистів, жирондисти — прихильників Марата; вожді — народу, генерали — солдатів, Конвент — Комуни, Комуна — секцій — і саме цей взаємний заразливий страх утягнув усі партії в запеклі перегони, адже кожен боявся видатися поміркованим, — тільки це перетворило Французьку революцію на нестримний потік, вона бігла й наздоганяла саму себе, ніде не можучи зупинитись і далеко відбігши від власної мети. Руйнувати наперед обране місце спочинку і мчати далі, ледве сягнувши мети, — ось її доля. Спершу знехтувавши королем, а потім усунувши його, революція гадала, ніби виконала своє завдання. Але позбавлений трону й корони цей безталанний і нешкідливий чоловік і надалі залишався символом; отже, якщо Республіка витягала з могили навіть останки померлих сотні років тому королів, щоб спалити те, що давно вже стало прахом, то хіба ж можна було терпіти навіть просто тінь живого короля? Тож вожді гадають, що політичну смерть Людовіка XVI потрібно доповнити фізичною, аби вберегтися від можливої реставрації. Для радикалів Республіка стоятиме міцно лише тоді, коли її підвалини окроплять королівською кров’ю; скоро до цієї вимоги, боячись відстати в гонитві за народною прихильністю, приєдналися й ті, що були менш радикальні, — й уже на грудень призначили процес проти Луї Капета.

В Тамплі про цю загрозливу ухвалу дізнались із того, що раптом прийшла комісія й почала відбирати «всі ріжучі предмети» — ножі, ножиці та виделки, — отже, «détenu»[161], за яким лише просто наглядали, стає обвинуваченим. Потім Людовіка XVI відділили від родини. Відтоді він не міг бачити ні дітей, ні дружини, й жорстокість цієї кари посилювало те, що він жив у тій самій вежі, тільки на поверх нижче. Всі ці фатальні тижні жінка жодного разу не могла перемовитись із власним чоловіком, не знала, як проходить суд і які його рішення. Їй не дозволяли читати газет, не можна було розпитати чоловікових адвокатів — безталанна в жахливій непевності й тривозі мусила сама переживати ці нестерпні, скорботні дні. Поверхом нижче, під підлогою, вона чує важку чоловікову ходу й не може його побачити, не може до нього заговорити — той чисто безглуздий захід прирік її на несказанні муки. І коли 20 січня до Марії Антуанетти з’явився муніципальний службовець і трохи здушеним голосом повідомив, що сьогодні, як виняток, їй із дітьми до­зволяється спуститись до чоловіка, вона зразу збагнула всю страхітність такої ласки: Людовіка XVI засудили до страти, діти востаннє бачитимуть батька, вона — чоловіка. Зглянувшись на печальну мить, — хто завтра піде на ешафот, того можна вже не боятися, — варта й чотири муніципальні урядовці вперше зоставили на самоті родину, що востаннє зібралася докупи, — чоловіка, дружину, сестру, дітей; за прощанням наглядали тільки через скляні двері.

Ніхто не був присутній у ту патетичну мить зустрічі після довгої розлуки й заразом прощання навіки; те, що писалося про це, — лише довільні романтичні вигадки, так само, як і ті сентиментальні гравюри, що в солодкавому стилі доби принижували трагічність такої миті сльозливим зворушенням. Навіщо перебільшувати розпач і як сумніватись у тому, що прощання з батьком її дітей було найболючішою миттю в житті Марії Антуанетти? Вже навіть просто бачити приреченого, засудженого на смерть, хай буде він найчужіший, напередодні страти — нестерпна мука для будь-якої чулої людини; а з цим чоловіком, хоч вона не любила його й давно віддала своє серце іншому, Марія Антуанетта все ж прожила день у день двадцять років і народила йому чотирьох дітей, а в ці неспокійні дні він завжди був добрий до неї і дуже їй відданий. Завдяки безміру спільно пережитих страждань, вони, поєднані спершу самими державними інтересами, по-людськи зблизились у похмурі дні ув’язнення й жили в ліпшій душевній злагоді, ніж колись у безжурні роки. Та й крім того, королева знає, що скоро їй самій доведеться подолати той останній щабель. Король лише трохи її випередив.

В цю важку передсмертну годину цілковита нечулість — те, що занапастило ввесь вік короля, — стала цьому бідоласі в пригоді; нестерпна в інші хвилини незворушність у цю вирішальну мить надала Людовіку XVI певної моральної величі. Він не виказував ні страху, ні тривоги, чотири комісари в сусідній кімнаті жодного разу не почули, щоб він підвищив голос чи, може, заридав; на цьому прощанні з рідними цей до жалю недолугий чоловік, цей нездалий король виявив більше сили й гідності, ніж будь-коли у своєму житті. Засуджений спокійно, як і будь-якого іншого вечора, підвівся о десятій годині, даючи родині знак полишити його. Марія Антуанетта не сміла суперечити його очевидній волі, тим більше, що заради святої неправди він обіцявся зайти до неї востаннє о сьомій годині ранку.

Запала тиша. Королева піднялася нагору й зосталася сама, прийшла довга й безсонна ніч. Нарешті засіріло — і немов прокинулись страхітливі звуки готувань. Прогримотів важкий віз, на сходах — угору й униз — затупотіли кроки — чи то сповідник, міські урядовці чи, може, вже кат? Потім залопотіли барабани прибулого полку, вже зовсім розвиднілось, настав день, усе ближче підходила година, що навіки відбере в дітей батька, а в неї самої — чесного, вірного й доброго супутника стількох років. Замкнена в кімнаті з невблаганним сторожем на дверях, згорьована жінка не може зійти на кілька сходинок униз, не може чути й бачити всього, що там коїться, уявляючи в тисячу разів