Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Ебер не пильнував так суворо, то, мабуть, вартові, мов зі своїм приятелем, базікали, жартували й грали б у карти з цим сумирним добродієм. Звичайно, до королеви підступитися було важче. За столом вона ніколи не заводила мови з наглядачами, а коли приходила комісія, питаючи, чи нема в неї якихось бажань або скарг, вона незмінно відповідала, що нічого не хоче й нічого не потребує. Їй ліпше все перетерпіти, ніж просити ласки у своїх тюремних охоронців. Але таке благородство в нещасті якраз і зворушило тих простих людей; до жінки, котра вочевидь страждає, проймаються надто вже сильним співчуттям. Мало-помалу охоронці, що, власне, були соузниками своїх в’язнів, почали відчувати певну прихильність до короля й королівської родини — тільки це одне давало можливість зародитися різним спробам утечі. Отже, якщо вартові, як то змальовують роялістські мемуари, поводились надзвичайно грубо й зумисне по-республіканськи, час від часу брутально лаялись і гучніше, ніж треба, співали і свистіли, це робилося, власне, тому, щоб не примітили їхніх щирих уболівань. Простолюд ліпше, ніж ідеологи Конвенту, зрозумів, що у своїм нещасті скинуті заслуговують поваги; від цих нібито вкрай брутальних солдатів у Тамплі Марія Антуанетта зазнала менше ненависті й кривди, ніж свого часу в салонах Версаля.

Але час не стоїть на місці, і, хоча цього не видно за кам’яними мурами в’язниці, зовні він летить на широких крилах. Із кордонів надходять лихі вістки, Пруссія та Ав­стрія нарешті посунули полки і в першій битві розігнали революційну армію. У Вандеї повстали селяни, розпочалася громадянська війна, англійський уряд відкликав своїх по­слів, Лафайєт, обурений радикалізмом ним же поро­дженої революції, покинув військо; стало сутужно з харчами, збаламутився народ. Як і після кожної поразки, з тисяч язиків зіскакує найстрашніше слово — «зрада!» — і збурює ціле місто. Тоді Дантон, наймогутніший і найбезоглядніший діяч революції, піднімає кривавого прапора терору й ухвалює страхітливе рішення: за три вересневі дні й ночі знищити всіх хоч трохи підозрілих, що сидять по в’язницях. У дві тисячі приречених потрапила й королевина подруга герцогиня де Ламбаль.

Замкнена в Тамплі, королівська родина не знала про ці жахітні події, адже вона не чула живого голосу, не бачила друкованого слова. Лише зачули, як раптом ударили на сполох, а Марія Антуанетта вже знала цей бронзовий клекіт птахів-віщувальників лиха. І там, де двигтять над містом їхні потужні металеві крила, зірветься буря, прилетить нещастя. Ув’язнені занепокоєно шепочуться у вежі. Може, герцог Брауншвейзький із військом уже нарешті стоїть перед брамою? Може, проти революції вже почалася нова революція?

А за закритою брамою Тамплю радиться вкрай стривожена варта й міські урядовці — вони знають більше. Вирвавшись наперед, вісники повіли, що з передмість суне величезна юрба, несучи на піці голову забитої герцогині де Ламбаль з розмаяними косами й тягнучи за собою її голе, скалічене тіло; безперечно, сп’яніла від крові та вина, ця зграя нелюдів і вбивць хоче тепер насититись останнім канібальським тріумфом: показати Марії Антуанетті мертву голову й голе, понівечене тіло її забитої подруги, з котрою, як усі щиро вірять, вона довгі роки впадала в розпусту. Варта розпачливо послала в Комуну за військовим підкріпленням, бо сама вона не змогла б опиратися тій навіженій юрбі, але підступний Петіон завше робився невидимий, коли насувалась небезпека; ніяких підкріплень не прийшло, і стовпище зі своїми страхітливими трофеями вже вирує біля головної брами. Аби не розлютити юрбу ще дужче й уникнути нападу, який, без сумніву, закінчився б убивством королівської родини, комендант намагався трохи вгамувати юрмисько: вакхічну процесію він зразу запустив у зовнішній двір Тамплю — і люд, мов каламутний рівчак, запінився у брамі.

Два канібали тягли за ноги голий обрубок тіла, третій розмахує скривавленими нутрощами, ще один піднімав на піці бліду, аж зелену закривавлену голову герцогині. З цими трофеями вони квапились удертися до вежі, щоб, як усі кричали, примусити королеву цілувати голову її хвойди. Силою проти цих шаленців зробити б нічого не вдалося, тож один із комісарів Комуни спробував удатися до хитрощів. Примітний завдяки депутатській перев’язі, він домігся тиші й виголосив промову. Аби підманити юрбу, він спершу похвалив її за ті величні діяння й запропонував, що було б ліпше пронести голову по всьому Парижу, щоб увесь люд міг тішитись цими «трофеями» як «вічним монументом перемоги». На щастя, облесні слова подіяли, сп’янілі з несамовитим ревом потяглися з двору, щоб до самого Пале-Роялю волочити по вулицям голе і знівечене тіло.

Тим часом замкненим у вежі вже не ставало терпцю. Вони чули безладний галас оскаженілої юрби й не розуміли, чого вона вимагає і прагне. Але по штурмах Версаля й Тюїльрі вони вже знали цей лиховісний гомін і помітили, як біжать до брами бліді й стривожені солдати, щоб боронитись від якогось ворога. Занепокоєний король спинив одного національного гвардійця. «Гаразд, пане, — рвучко відповів той, — якщо вже вам так закортіло знати: вони хочуть показати вам голову пані Ламбаль. Я порадив би вам показатись у вікні, якщо ви не хочете, щоб народ прийшов аж сюди».

Заледве він докінчив, як почувся глухий зойк: знепритомніла Марія Антуанетта. «Це була єдина мить, — писала згодом її дочка, — коли їй забракло сили».

Через три тижні, 21 вересня, вулиці знову заклекотіли. Ув’язнені знову тривожно нашорошили вуха. Але цього разу не гнів шумує, — буяє народна радість; було чути, як унизу зумисне гучно кричали рознощики газет: «Конвент скасував монархію». Наступного дня з’явилися депутати, щоб оголосити королю, який, власне, вже й не був королем, що його позбавили трону. Людовік Останній — так його надалі називатимуть, аж поки зневажливо прозвуть Луї Капетом — сприйняв цю вістку так байдуже, як і шекспірівський король Річард II:

А королю ж як бути? Підкоритись?

Що ж, підкорюсь. Мене взялися скинуть?

Я згоден. Королівський титул втратить?

Господь із ним, із титулом отим![158]

Від темряви марно сподіватися світла, від давно безсилого — сили. Цей отупілий чоловік давно вже ніяк не заперечував проти всіх принижень, промовчала й Марія Антуанетта; вони обоє, мабуть, відчули полегшення. Бо віднині з них знято відповідальність і за власну долю, і за долю держави, тепер вони вже не можуть десь помилитись або щось забути, — треба лише подбати про ті недовгі роки, які, можливо, їм ще зоставлять. Тепер найкраще зазнати дрібних людських радощів — навчати дочку шити або гри на клавесині, намагатись поліпшити велике й по-дитячому незграбне письмо сина, виконуючи з ним