Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

— здебільшого сиділа у себе в кімнаті, щось плела або шила. Ввечері сама вкладала дітей спати, потім ще трохи розмовляли або грали в карти; часом бралася, як раніше, грати на клавесині або трішки співати, проте, відірвана від світу й від подруг, Марія Антуанетта вже навіки втратила сердечну безжурність. Розмов­ляла мало, найрадніше любила зоставатись із дітьми або на самоті. На відміну від Людовіка XVI та його сестри, котрі ревно молились і постили, вона не мала втіхи в побожності, не проймалася байдужістю і терпінням. Її любов до життя не ламалась так легко, як у тих млявих натур: навіть відгороджений мурами, її розум обертався до світу, звикла до перемог душа не зрікалась, її не полишали надії — в тій бездіяльності її дух набирався сили. Лиш вона не змирилась із неволею; решта майже не відчуває ув’язнення: якби не нагляд, не постійний страх перед завтрашнім днем, то дрібний обиватель Людовік XVI та черниця мадам Єлизавета жили б саме так, як їм несвідомо хотілося вже віддавна, — у бездумному й безвідповідальному неробстві.

Та сторожа на місці. Вона без упину нагадує полоненикам, що їхньою долею вже порядкують інші. В їдальні Комуна почепила великий аркуш паперу з текстом «Декларації прав людини», на якому стояла болюча для короля дата друку — «Першого року Республіки». На латунних плитах, якими була обкладена грубка, він змушений був читати напис «Свобода і рівність», на обід некликаним гостем з’являвся комісар або комендант вежі. Кожен шматок хліба краяли чужі руки, дивлячись, чи нема там потайних листів; до в’язнів Тамплю не доходила жодна газета, кожного, хто заходив чи виходив із вежі, вартові найретельніше обшукували, пильнуючи захованих паперів; крім того, двері до кімнат замикалися зовні. Король і королева не могли й кроку ступити, щоб за ними не подибав тінню вартовий із зарядженою рушницею, всі розмови точилися при свідках, усе друковане потрапляло до них через цензуру. Тільки у своїх спальних покоях зазнавали вони щастя й милості побути на самоті.

Але чи був цей нагляд насправді зумисне жорстокий? Чи вартові й наглядачі, що пильнували королівських бранців, справді були бузувірами й катами, як то подають роялістські мученицькі легенди? Чи справді Марію Антуанетту та її рідню ненастанно впосліджували непотрібним катуванням і обирали для цього найбрутальніших санкюлотів? Комуна це заперечувала, але ж у неї був певний партійний інтерес. Потрібна надзвичайна обережність, аби правильно розв’язати вельми важливе питання, чи справді революція зумисне принижувала й мучила поваленого короля. Бо й саме поняття «революція» надзвичайно широке: це вервечка невпинних переходів від найвищого ідеалізму до правдивої дикості, від величі до жорстокості, від царини духу в світ насильства; воно міниться і міняється, бо завжди набирає барви від людей і обставин. У Французькій революції — як і в будь-якій — виразно зазначилось два типи революціонерів: революціонери від ідеалізму і революціонери від злоби; перші, стоячи вище за простолюд, прагли підтягти його до себе, підняти рівень життя й культури, дати освіту і свободу. Другі, котрим у житті не повелося, прагли по­мститися на тих, хто жив ліпше; маючи владу, намагались позбиткуватися над старими володарями. Такий поділ існує в усі часи, бо ж натура людська двоїста. Французьку революцію спершу очолювали ідеалісти, Національні Збори, що складалися з аристократів і міщан, із людей, котрих поважали в країні, котрі прагли допомогти народові, дати йому свободу — але визволений люд, та розкута сила, невдовзі обернувся проти своїх визволителів, у другій фазі почали переважати радикальні елементи, революціонери від злоби; щойно допавшись до влади, вони не могли опертися бажанню щедро нею потішитись. Позбувшись нарешті гніту, до стерна дорвалися ниці й брутальні люди, честолюбно прагнучи зробити революцію за своєю міркою, звести до власної душевної пересічності.

З таких революціонерів від злоби саме Еберові — найтиповішій і найогиднішій прояві — доручили піклування королівською родиною. Найбільш духовні й шляхетні революціонери — Робесп’єр, Каміль Демулен, Сен-Жюст — одразу вгледіли, ким є насправді цей найпаскудніший дьогтьомаз, навіжений крикун: гнояком на честі революції, і Робесп’єр — щоправда, запізно, — випалив його розпеченим залізом. Мавши підозріле минуле, прилюдно звинувачуваний у привласненні театральної каси, безпосадний і безсоромний, Ебер кинувсь у революцію, мов зацькована дичина до річки, течія понесла його, і він, як казав Сен-Жюст, «мов хамелеон, спритно міняв барви залежно від настроїв доби і небезпеки»; чим дужче революція плямувала себе кров’ю, тим червоніше робилося перо, яким він писав або, радше, гидив у своїй газеті «Père Duchesne»[156] — найпідлішому бульварному листкові революції. Найвульгарнішим тоном («приміром, якби називати Сену стічною канавою Парижа», — казав Каміль Демулен) він лестив там наймерзеннішим інстинктам щонайнижчих верств, знищивши таким чином усяку повагу до революції за кордоном; але завдяки такій популярності в бидла він, крім щедрих прибутків, здобуває місце в муніципальній раді й чимдалі могутнішу владу: на превеликий жаль, саме в його руки було віддано долю Марії Антуанетти.

Звісно, що, поставлений паном і сторожем над королівською родиною, такий чоловік з усією насолодою, притаманною ницим душам, тішився можливістю зневажати й утискувати австрійську ерцгерцогиню, королеву Франції. В безпосередньому спілкуванні він був зумисне люб’язний і зимний і завжди намагався показати, що він тут правдивий і законний представник нової справедливості, зате в «Père Duchesne» брутальною лайкою виливав свій гнів на те, що королева ухиляється від будь-якої розмови з ним. Голос «Père Duchesne», що ненастанно вимагав «залити сала за шкуру» й «rasoir national»[157] для «п’яниці та його шльондри», здіймався проти тих, кого щотижня найлюб’язніше провідував пан міський прокурор Ебер. Безперечно, язик у нього був лихіший за серце, але непотрібне приниження повалених полягало вже в тому, що саме цього найбільш огидного і нещирого патріота поставили начальником в’язниці. Бо, певне, Ебер нагнав страху на вартових і службовців. Боячися здатись ненадійними, вони були брутальніші, ніж насправді того хотіли; з другого боку, цей ненависний галас цілком несподівано допоміг ув’язненим, адже простодушні й невинні ремісники й міщани, поставлені Ебером на сторожу, в його «Père Duchesne» незмінно читали про «кривавого тирана» й про «австрійську марнотратну шльондру». І що ж вони бачать, постававши на чати? Незлобивого гладкого обивателя, що з синочком за руку гуляє в садку й разом із ним міряє, скільки квадратних дюймів і футів має подвір’я; бачать, як він багато й залюбки їсть, як довго сидить над своїми книгами. Скоро їм стає зрозуміло, що цей тупий і чесний батько родини навіть мухи не скривдить; справді, такого тирана ненавидіти важко, і якби