Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

від вас лист, це було би для мене таке щастя! — впевнено відповіла вона і подивилася мені в очі. Відвів погляд, бо засмутився.

Наступні кілька днів ми провели за написанням відповідей моїм численним дописувачам. Я почав уставати з ліжка і ходити по палаті. Але з палати мене не випускали, за дверима стояла охорона. Казали, існувала небезпека повторення нападу.

— Для нас, Іване Карповичу, велика честь, що ви перебуваєте в нашому шпиталі. Але я ставитиму питання про ваше переведення, — якось сказав мені начальник шпиталю, що прийшов із лікарями.

— Чому?

— Осінній Львів — не найкраще місце для одужання. Рясні дощі, сирість, далі волога зима. А у вас куля зачепила легені, та й у цілому організм дуже слабкий, і колеги побоюються, що ви можете застудитися чи, боронь Боже, захворіти на туберкульоз. До того ж вам потрібно ходити, дихати свіжим повітрям, що не дуже добре в тутешній мряці. Тому я проситиму відправити вас на південь. До Криму чи на Кавказ, у теплі краї.

— А Груня?

— Нам би не хотілося втрачати таку сестру милосердя, але, здається, у нас немає іншого виходу. — Лікарі посміхнулися. — Колеги вважають, що ви вже здатні витримати подорож. Будьте готові.

— Дякую.

Я став чекати на переїзд. Тим часом із фронту надходило багато поранених. Наші змогли витиснути австріяків за Карпати, тепер тривали важкі бої на перевалах. Були очікування, що генералові Брусилову вдасться перейти гори і атакувати Угорщину, але його наступ зупинили німецькі дивізії, перекинуті на допомогу австріякам. Пішли дощі, невдовзі мав випасти сніг, і всі сходилися на тому, що наступ відновиться лише навесні. До мене приходили поранені офіцери, яких солдати, що охороняли палату, не наважувалися затримувати. Офіцери розповідали про великі втрати і чергові складності з постачанням, в якому бачили чиюсь злу волю. Я розповідав їм якісь смішні історії, бо навколо і так було забагато сумного.

Потім мене сповістили, що невдовзі виїзд. Груня принесла цивільний одяг, підстригла мене, підправила вуса та бороду. Напахтила якимось парфумом.

— Груню, сподіваюся, ви їдете зі мною? — спитав я. — Інакше я нікуди не їду, попереджаю.

— Ви це серйозно? — зраділа вона.

— Дуже серйозно.

— Що ж, якщо ви не проти, то я їду з вами. Мені дозволили, — вона усміхнулася.

Невдовзі по нас приїхало авто. Проводжати мене зібралося кілька сотень народу. Я подякував усім, потиснув руки лікарям і пішов до виходу. Накульгував на поранену ногу, але лікарі запевняли, що це тимчасово і що згодом я зможу повністю відновитися. Нас відвезли до вокзалу, де на мене чекало окреме купе.

— Щось занадто добре, як для транспортування простого солдата, — здивувався я. — Ви знаєте, куди ми їдемо?

— Ні. Сподіваюся, що кудись на південь, мені так уже набридли ці львівські дощі, — відповіла Груня.

У двері купе постукали. Я потягнувся до вже рідного браунінга, який приніс мені Войцех. Побачив здивований погляд Груні і вдав, що чухаюсь.

— Так, заходьте, — гукнув я, готовий вихопити зброю за першої потреби. Двері відчинилися, зайшов Рафаїл, помічник архієпископа Євлогія.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — Він сердечно обійняв мене. — Владика вибачається, що не зміг прибути особисто, дуже багато роботи з облаштування церковного життя на звільнених територіях. Владика наказав передати вам побажання одужання і сподівається, що янгол-охоронець, який був із вами під час замаху, залишиться з вами і надалі. Також владика від себе і від усіх вірних передав ось це. — Рафаїл махнув рукою, і два хлопці занесли до купе великий прикрашений квітами кошик. — Зібрали трохи вам у дорогу. Добре вам доїхати, і нехай береже вас Господь.

Ми обнялися з Рафаїлом, я подякував йому і владиці. Рафаїл пішов, а потяг невдовзі рушив. Я дивився у вікно на Львів, і мені робилося трохи сумно.

— Ну що, подивимося, що там нам Бог послав руками владики. — Я поліз у кошик і знайшов там купу їжі та кілька пляшок вина. Міцного, солодкого, якраз те що треба по такій погоді. У кошику навіть чарки були! А також тарілки, ложки, виделки та ножі. Ось за що я поважав панотців, так це за ґрунтовність.

— Ну що ж, Груню, давайте вип’ємо.

Випили двічі, Львів уже був позаду, коли прийшов начальник потяга. Він залюбки приєднався до нас, заодно й сповістив, що ми їдемо до Криму.

— Доведеться з пересадкою, нову колію до Львова ще тільки роблять, — доповів залізничник.

До Радивилова приїхали дуже швидко, там уже налагодили справу так, що можна було пересідати з потяга на потяг. Ми перейшли у новий вагон. Я попросив двох солдатів перенести кошик, такий важкий, що сам тягти його я ще не міг. У новому купе ми продовжили випивати і закусувати. А потім сталося те, що мало статися. Я одужував, а Груня була прекрасна Її пристрасть приголомшувала, хоч я, повірте, дещо бачив у цьому житті.

Їхати до Криму два дні, але час пролетів так швидко, що я і не помітив. До нас частенько стукали у двері, мабуть, було багато охочих побачитися зі мною, але мені було не до того. Ми вийшли з купе лише коли потяг зупинився у Феодосії. На пероні нас чекав стрункий чоловік у цивільному. З ним було двоє солдатів.

— Іване Карповичу, доброго вечора. Я — статський радник Шорох, помічник військово-медичного інспектора Одеського округу, лікувальний інспектор Криму.

— Бажаю здоров’я, пане статський раднику, — якомога бадьоріше відповів я. — Перепрошую, що не у військовій формі! Не видали!

— Та облиште, ви на лікуванні, носити форму необов’язково. Хлопці, візьміть багаж, а вас прошу за мною.

Невдовзі ми опинилися на причалі, біля якого стояв невеличкий паровий катер.

— Наказ був відправити вас до солдатського санаторію в Євпаторію, але це якась помилка Найкращого сищика імперії до солдатів? Маячня. Ми поселимо вас у тільки-но створеному офіцерському санаторії біля Коктебеля. Вдова барона Штокмана віддала нам свою літню резиденцію — чудовий будинок під горою Карадаг. Тиша, спокій, ліси, мальовничі місця для прогулянок. Думаю, ви будете задоволені.

— А як же наказ? — спитав я.

— Не хвилюйтеся, військово-медична служба має право сама обирати, де проводити лікування пораненого. Коктебельський санаторій підходить для цього якнайкраще. Що ж, прошу на борт.

Ми зайшли на катер, і він відплив. Уже на катері полковник попросив підписати йому кілька журналів