Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

потиснув мою руку, поплескав по плечу і пішов. Старий Войцех. Моя справа його зовсім не стосувалася, але він почав шукати. Бо, як колись і я, не знав нічого кращого за це. Мисливський собака не знає іншої радості, окрім як узяти слід.

— Іване Карповичу. — До палати зайшов мій янгол. Вона усміхнулася, усміхнувся і я. При ній я не міг думати про смерть, тільки про життя. Вона підійшла до мене, узяла за руку, і серце моє млосно забилося. — Хто був той чоловік? — Я подивився на неї і всміхнувся, як усміхається людина ранньої весни, коли бачить перші паростки зеленої трави, що вилазять з-під сіруватих шапок снігу, який тане і тане...

Знову прийшли лікарі, оглядали мене, усміхалися.

— Іване Карповичу, у вас просто-таки залізний організм! Ми не чекали такого швидкого одужання!

Я кивнув головою — уже міг кивати.

— Зараз ваш стан стабільний, хороша динаміка, я думаю, за кілька тижнів ви вже зможете підводитися, — пообіцяв головний з лікарів.

Мені було добре, бо біль, з яким я жив останнім часом, почав удень відступати, а мій янгол був поруч.

— І дякуйте Агрипині Олександрівні, яка за вас турбується і вдень, і вночі, без всякої перерви, — сказав лікар.

— Ой, ну що ви, що ви, мені це за радість! — запевнив мій янгол.

— Таких сестер милосердя, Іване Карповичу, ще пошукати треба. Ну, відпочивайте, набирайтеся сил. — Лікар потиснув мене за плече і вийшов.

Мій янгол залишився зі мною: годував, напував, допомагав у всьому й усміхався. За день до мене прийшов той підполковник контррозвідки, з яким я мав неприємну розмову у Києві. Вже з його обличчя я зрозумів, що неприємна розмова повториться.

— Ну що, Ваню, знову ти при славі, знову про тебе газети пишуть, — почав він з отруйною посмішкою на обличчі.

Я кивнув.

— Героя ледь не вбили австрійські засланці. Але чому ледь, Ваню? Чому в останній момент тебе не добили? Га? Є численні питання! Особливо враховуючи твої таємні поїздки на фронт, ледь не на саму передову, або оту підозрілу справу з приїздом ікони. На жаль, наші колеги, які опікувалися тобою тут, у Львові, припустилися злочинної недбалості, припинивши спостереження за тобою, майже випустивши тебе з рук. І що ми маємо? Ти відкрито зустрічався з місцевими мазепинцями, виступав перед ними, нехай і з нейтральними промовами, але малоросійською говіркою. Ваню, ти ж герой імперії, тебе відправили до Львова, щоб вести імперську пропаганду, яка мусить провадитися винятково російською мовою. А замість цього ти підживлював сепаратистські настрої, всі ці віденські вигадки про якусь там українську мову! Вже того факту, що після твого виступу в ресторації цього мазепинця Даниліва співали «Ще не вмерла Україна», достатньо було, щоб арештувати тебе і віддати під суд. Але твої високі покровителі у Відні вирішили прикрити тебе, влаштували замах, начебто замах, бо якби вони хотіли вбити тебе, вони вбили б! І ось ти знову герой, государиня надсилає тобі чергову телеграму з побажаннями одужання, а ми не можемо тебе заарештувати. Поки що не можемо. Але, Ваню, не думай, що ти нас обдурив. Ми тебе наскрізь бачимо!

Підполковник і далі щось казав, погрожував, звинувачував, натякав, вимагав. Я швидко заморився. Заплющив очі й бачив у думках мого янгола. Я був занадто слабкий. І коли підполковник почав смикати мене за руку, то вдав, що знепритомнів. Прибігли лікарі, казали, що мене треба поберегти, зарано ще проводити зі мною розмови. Підполковник лютився, але змушений був піти.

Наступного ранку, коли мій янгол був поруч, я набрався сил, подивився на неї, усміхнувся і вимовив: «Груня». Я тренувався весь час, коли її не було поруч. Спочатку з мене виривалося лише огидне мугикання, але я повторював і повторював, відточував це слово, карбував його на язиці. І ось нарешті вимовив, майже правильно.

— Іване Карповичу! — Вона сплеснула руками, підбігла до мене і почала цілувати. Я відчув її сльози на своєму чолі.

Ще за день я зміг їй подякувати. Зі здивуванням помітив, що вона була щаслива від цього. Ще за кілька днів я вже міг говорити. Сили потроху поверталися до мене, біль відступав.

— Вам лист, Іване Карповичу, — якось сказала Груня і засмутилася. Подала мені конверт, на якому я впізнав знайомий почерк.

Єлизавета Павлівна цікавилася моїм здоров’ям і дивувалася, що я досі нічого їй не написав. Також сповіщала, що не змогла домогтися дозволу на відвідини Львова, який далі був прифронтовою зоною з істотно обмеженим переміщенням. На хуторі було все добре, врожай зібрали, озимину посіяли. В кінці листа було кілька кривуль, це привіт передавала мені Моніка. Я прочитав і заплакав. Коли я слабкий, я завжди багато плачу.

Побачив, як Груня відвернулася і сама заплакала. Вона була виснажена, спала з лиця, бо ж не відходила від мене останні тижні.

— Груню, сонечко, піди відпочинь. За мене не хвилюйся.

— Добре. — Вона кивнула і пішла до дверей. Її спина почала струшуватися у невидимих риданнях. Я образив її, але в мене не було сил втішати її. Я сховав конверт під подушку. І продовжив плакати. Це востаннє, я пообіцяв собі, що більше не буду.

Груня повернулася наступного дня. Сон пішов їй на користь, вона посвіжішала і погарнішала. Притягла з собою якийсь кошик.

— Радий тебе бачити, Груню.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Називай мене Ванею.

— Ну що ви! Ні, Іване Карповичу, ніколи. Ви ж герой, найкращий сищик імперії, вам государиня телеграми надсилає. І багато людей пише. Ось, — показала вона на кошик. — Треба відповісти.

— Я зараз не дуже спроможний писати, — засумнівався я.

— Я писатиму. Зараз стіл принесуть.

Невдовзі принесли стіл, поставили біля мого ліжка. Груня всілася за нього, і ми почали відповідати. Вона брала один із листів, який нам надійшов, відкривала конверт, зачитувала, як мені бажають одужання, як хвилюються за моє здоров’я, як лають клятих австріяків, що насмілилися підняти на мене руку. Ми відповідали. Заспокоювали, що здоров’я покращується, закликати триматися і сподіватися на найкраще. Лист за листом, сотні на день. Час від часу Груня робила перерву, наполягала, щоб я відпочивав. Але коли я відпочивав, до мене поверталися погані думки. Тому я просив робити менше перерв.

— Груню, а оці листи комусь потрібні? — спитав під вечір.

— Ну що ви, Іване Карповичу, звісно що потрібні! Аби я отримала