Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Це для мене, а це не для мене. Військово-медичний інспектор нашого округу дійсний статський радник Іван Якович Відінський — ваш великий шанувальник, обіцяв обов’язково зустрітися з вами, Іване Карповичу.

— Вважатиму за честь.

— Ну, і якщо ви не проти, то запрошую вас і вашу чарівну супутницю повечеряти з дороги, — запросив Шорох.

— Вибачте, що не представив, це Агрипина Олександрівна Лебедєва, сестра милосердя і мій янгол-хранитель, що витягла мене з того світу. Чи можна буде зробити так, щоб вона залишилася при мені? Бо в її присутності моє одужання відбувається найшвидшими темпами.

— Мене попередили колеги зі Львова про Агрипину Олександрівну та її великий внесок у ваше одужання. Я, звісно, тільки за. Що ж, відсвяткуймо знайомство, яке для мене — велика честь.

У невеличкій каюті катера на нас чекав розкішний стіл. Я трохи зніяковів, але Шорох попросив почуватися як удома.

— Що питимете? Ми ж у Криму, тут багато вина. Сухі, десертні, я б порадив ось це, «Ай-серез», якраз по осінній погоді, — запропонував господар.

— О, пане статський раднику...

— Просто Петро Трохимович.

— Петре Трохимовичу, ви не бачили осені у Львові! Порівняно з тими безоднями небесними тут іще літо! Але ваш вибір вина залюбки підтримую.

Ми випили, закусили, і шлях до Коктебеля минув швидко. Прибули туди вже поночі, але нас чекали, і причал освітлювало кілька ліхтарів. На причалі стояло авто. Воно відвезло нас до санаторію, де Петро Трохимович провів нас із Грунею до невеличкого окремого будиночка серед чудового парку.

— Зять баронеси був письменник, і вона збудувала цей дім, щоб він міг тут творити. Я подумав, що, можливо, під час лікування ви, Іване Карповичу, теж схочете повернутися до писання, і наказав підготувати саме цей будиночок.

— Чи не занадто розкішно? — засумнівався я.

— Іван Якович Відінський наказав забезпечити вам найкраще оздоровлення. Слово керівника для мене закон.

— Я дуже вдячний, Петре Трохимовичу.

— Одужуйте, Іване Карповичу, але не поспішайте.

Так я оселився в чудовому будиночку під самою горою Карадаг, якою полюбив гуляти. Спочатку я піднімався вгору лише на сотню кроків, але щодня проходив усе більше. Груня була зі мною, ми гуляли разом, ходили на гору або до моря. У Коктебелі було порожньо і гарно.

Мій розпорядок того часу був такий. Я прокидався вранці, Груня ще спала, а я сідав і писав чергові історії, здебільшого з воєнних часів, як ті, що планував до публікації зараз, так і ті, які мусили чекати свого часу. Груня прокидалася і ставила самовар, після чого ходила до їдальні по сніданок. Ми снідали в будиночку і вирушали у двогодинну прогулянку. Коли поверталися, то разом сідали відповідати на листи читачів. Потім обідали, знову гуляли, далі я працював, а Груня несла листи на пошту. Увечері пили вино вдома або ходили до санаторію, в якому поправляли здоров’я кілька десятків офіцерів, здебільшого з Карпат, де тривали важкі бої. Я намагався розважати поранених, охоче роздавав автографи і фотографувався, щоб офіцери могли надіслати додому карточку, де перебували у моєму товаристві.

Моє здоров’я поступово зміцнювалося, поранення у легенях загоїлось, нога відновилася. Можливо, пробігати вулицями цілий день, як колись у Києві, я не зміг би, але вже не накульгував і намагався ходити якнайбільше, щоб набратися сил. Тоді ж відправив Єлизаветі Павлівні листа з прикрим зізнанням і з хвилюванням чекав на відповідь.

Якось ми повернулися з моря, Груня поставила самовар і принесла чергову торбу листів. Ми про щось говорили, вона сміялася, була щаслива, а потім несподівано замовкла. Я подивився на неї і побачив, що вона тремтить та плаче.

— Ось... — Вона подала мені конверт і вибігла з кімнати.

Лист від Єлизавети Павлівни. Я видихнув, відкрив конверт, дістав аркуш, впізнав і помилувався її красивим почерком.

«Отримала Ваш лист, Іване Карповичу. Вимушена зізнатися, що відповідь давалася мені важко, тож зіпсувала купу паперу, поки написала ці рядки. Я рада за Вас, Іване Карповичу, рада, що Ви написали про все чесно, а не почали дурити та брехати. Якщо Ви знайшли свою долю, це добре. Можливо, та бідна дівчина і є Ваша доля. Хоча, чесно кажучи, мені прикро за неї, бо вона зв’яжеться з Вами і занапастить своє життя. Бо ж Ви, Іване Карповичу, хоч любите поговорити про кохання та вірність, насправді нікого не любите. Будь-яку людину біля вас Ви намагаєтесь ужити собі на користь. Якщо для цього треба казати високі слова, Ви їх скажете. І цю дівчину Ви використаєте, а потім покинете, бо ж Ви — егоїст. Враховуючи брак вашої освіти, пояснюю, що егоїст — людина, яка цінує і любить тільки себе, а до інших байдужа. Ви, Іване Карповичу, найсправжнісінький, стовідсотковий егоїст. Для Вас не існує інших. Нікого і нічого на світі Ви не проміняєте на те, щоб догоджати своїй гордості, підтримувати свою славу. Ви казали мені, що кохали Ізабеллу, матір бідної Моніки, але Ви ж покинули її, бо, щоб бути з нею, Вам треба було покинути Росію, а це означало відмовитися від слави. Ви так багато розповідали, як любите Моніку, але ж насправді завжди легко залишали її, тікали з хутора задля розслідування нових і нових справ. Стільки ніжних слів казали Ви мені, як переконували, що кохаєте, але тільки для того, щоб я переїхала на хутір, а Ви змогли повністю присвятити себе справам. Ані Ізабелла, ані Моніка, ані я, ані те бідне дитя, яке Ви спокусили, — ніхто для Вас нічого не значить, Іване Карповичу, не коштує і копійки. Головне для Вас — слава та її підтримання, розслідування нескінчених справ, щоб іще раз довести, що Ви, Іван Карпович Підіпригора, — зірка імперського розшуку, головний герой бульварної літератури, кумир прищавих підлітків!

Заради цієї слави Ви, Іване Карповичу, здатні на все. Що ж, воля Ваша, мені тільки прикро, що дозволила Вам обдурити себе, хоча, треба визнати, дурити Ви вмієте так тонко і влучно, наче за лівим плечем у Вас хтось є. Подивіться, Іване Карповичу, подивіться! Чи Вам не треба дивитися? І так добре знаєте, хто там шепоче Вам потрібні відповіді? Бо інакше звідки б узялася у Вас ця любов до мавпування Господа, коли починаєте Ви керувати долями людей, коли одних знищуєте, а інших рятуєте, коли крокуєте по трупах і зриваєте оплески? Ось звідки у Вас цей нестримний потяг до слави, заради втамування якого Ви