Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

готові на все. Ви — диявол, Іване Карповичу, сам диявол. Я дякую Господу, який відвів Вас від мене до того, як Ви встигли знищити мене. Я не бажаю Вас бачити, ніколи. Я залишаюся на хуторі, я буду ростити Моніку, Уляна Гаврилівна буде мені в цьому допомагати. Але Вас на хуторі ми не потерпимо. Якщо у Вас вистачить нахабства з’явитися там, я власноруч пристрелю Вас, як скаженого собаку. Думаю, Ви знаєте, що це не просто погрози. На цьому я б хотіла припинити спілкування з Вами. І хай Господь бережу ту бідолашну, яку Ви обрали своєю черговою жертвою».

Я сховав лист у внутрішню кишеню піджака. Підвівся, вийшов із будиночка. Груні не було видно. Я пішов на гору. Там по дорозі був затишний куток з лавкою, з якого можна було дивитися на море. Груня любила там сидіти. І зараз вона була там. Плакала. Я сів поруч, обняв її, відчув її запах, такий ніжний і знайомий, який мене збуджував. Зробив зусилля. Заспокоїв.

— Груню, чому ви плачете?

— Нічого, Іване Карповичу, нічого. — Вона крутила головою.

— А в мене для вас хороші новини, Груню. — Я усміхнувся, вона здивовано на мене подивилася.

— Які новини?

—: Жінка, з якою я жив, Єлизавета Павлівна, надіслала мені листа. Ну, ви бачили. Ми не були з нею одружені, але в нас були ніжні стосунки.

— Що значить «були»? — спитала вона.

— Те і значить, що були, залишилися в минулому. Я закоханий у вас, Груню. До втрати пам’яті. Я написав Єлизаветі Павлівні про це. На жаль, вона не змогла сприйняти це достойно, образилася, вдалася до лайки. Анітрохи не засуджую її, але сподівався, що вона, як жінка освічена, сприйме цю звістку делікатніше.

— Іване Карповичу, про що ви балакаєте? — Груня аж підхопилася, але замість радості на її обличчі був жах. Досить несподіваний для мене.

— Я кажу про те, що владнав усі свої справи. Я залишив Єлизаветі Павлівні свій хутір за умови, що вона виховуватиме мою доньку Моніку. Єлизавета Павлівна погодилася, щоправда вимагає, щоб я більше не приїздив на хутір і припинив контакти з Монікою. Це для мене неприємна вимога, але я погоджуся з нею, бо кохаю вас, Груню, і прошу вийти за мене.

— Що? — Вона дивилася на мене, як на нечисту силу, на живого мерця, на якогось вовкулаку. А я відчував себе так само, як і колись у Бахмачі, коли прийшов свататися до Єлизавети Павлівни. Очікував одного, а вийшло зовсім інше. Ці жінки були такі загадкові! От зараз Груня мусила б кинутися мені на шию, обнімати, цілувати, радіти! Я ж прихопив із будинку шампанське і два келихи! А замість цього вона злякалася і заплакала!

— Ні, Іване Карповичу, ні!

— Господи, Груню, що таке?

— Що ви наробили, Іване Карповичу, що ви наробили? — закричала вона.

— Я зробив вам пропозицію, бо кохаю вас, Груню, і хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

— Ні! — Вона підхопилася і побігла по стежині на Карадаг.

Я тільки блимав очима, бо нічогісінько не розумів. Хіба ми не жили як чоловік та жінка вже місяць? Хіба ми не спали разом? Хіба вона не казала, що кохає мене і що щаслива зі мною? Тоді що це за комедія? Куди вона побігла, що за крики та сльози?

— Груню! — Я побіг за нею. Швидко засапався, бігати вгору мені було ще важкувато, але не зупинявся, нарешті наздогнав її. Схопив, притиснув до себе. А в неї почалася істерика.

— Що ви наробили, Іване Карповичу, що ви наробили! — кричала вона і намагалася вирватися. Але я тримав її міцно, чекав, поки істерика мине. Потім зняв шинель. Груня вибігла в самій сукні, а на вулиці була хоч і кримська, але зима. Накинув на неї шинель. Груня ридала.

— Груню, я нічого не розумію, — нарешті сказав я, коли побачив, що вона трохи заспокоїлася.

— Я теж, Іване Карповичу! Я теж! Як ви могли бути таким сліпим та дурним? — спитала вона, і я заблимав очима, дивився на неї наче баран на нові ворота.

— Груню, про що ви?

— Як ви могли проміняти доньку і жінку, які вас кохали, на якусь дешеву інтриганку і брехуху?

— Груню, що ти верзеш?

— Іване Карповичу, ви знаєте, хто я?

— Моя кохана!

— О Господи! — Вона скривилася, наче щавель жувала. — Іване Карповичу, я — шпигунка!

— Ага, з австрійського генштабу, — спробував пожартувати я. Невдало.

— До чого тут австрійці! Господи, я ж працюю на контррозвідку!

— Що? — Я озирнувся.

— Від самого початку, від самого першого дня! Контррозвідка привезла мене до шпиталю і наказала стежити за вами! І я стежила! Мусила записувати все, що ви говорили, коли були непритомні. Та ви мовчали або просто стогнали. Але всіх, хто приходив до вас, і все, що вони говорили, я мусила записувати і записувала! Щоб кожного вечора здати доповідь моєму куратору, капітану Корякіну! Я робила ці доповіді, і у Львові, і тут! Щодня після обіду, коли ви залишалися писати, я казала, що йду на пошту відправляти листи читачам! Насправді ж у поштовому відділенні відгородили окремий кабінетик для Корякіна, і я писала там доповіді. Слово в слово, про що ви говорили, що робили! Я — сексот, Іуда я! Тепер ви розумієте, заради кого покинули родину? Господи, Іване Карповичу, я такого від вас не чекала! Ви ж найкращий сищик імперії! Як ви могли бути таким ідіотом? Як? — кричала вона.

Я дивився на неї і хапав ротом повітря, якого несподівано стало замало. Я хитнувся, поточився, може б, і впав, якби Груня не підтримала мене.

— Іване Карповичу! Що з вами? Вам погано!

— Додому... — прохрипів я, і Груня повела мене додому. Там уклала в ліжко, підігріла чаю, напоїла. Потім підійшла до мене, серйозна та рішуча.

— Я більше не можу брехати, Іване Карповичу. Я зламала вам життя, я страшенно винна перед вами. Зараз я піду до Корякіна і скажу, що відмовляюся стежити за вами. Всьому є межа.

Вона говорила і дивилася у підлогу.

— Сядьте. — Я потягнувся до неї.

— Ні! — Вона аж відсахнулася від мене.

— Я став вам огидний?

— До чого тут ви? Я огидна сама собі! — закричала