Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Груню, я просто не розумію, чому ви погодилися це робити. Гроші? Не вірю. Залякали? Теж не вірю. Вам була цікава гра, і ви загралися? Ні! То чому? — спитав я.

Вона зітхнула.

— Це довга історія, Іване Карповичу.

— Мені здається, що я маю право її почути.

— Мені соромно!

— Груню, я слухаю.

— Що ж, добре, — кивнула вона.

— Ви сідайте. Якщо історія довга. — Я підвівся у ліжку, звільнив місце. — Розповідайте.

Сибірські порядки, або Історія бідної Груні

— Як вони примусили тебе шпигувати за мною?

— Через брата. Мій брат Олексій зараз на каторзі. І він хворий на туберкульоз. Він помирав там, написав навіть прощальний лист. Контррозвідка, мабуть, читала листування. Вже наступного дня до мене прийшов капітан Корякін і запропонував угоду. Вони обіцяли перевести брата на Арал, де у теплому сухому кліматі, на кумисі, він мав шанс вижити. Натомість я мусила зійтися з вами, спробувати закохати, увійти в довіру і стежити. Я дала Корякіну ляпаса за цю пропозицію, бо ж була вашою палкою шанувальницею. І тут мені пропонують шпигувати за моїм кумиром! Корякін утерся і сказав, що у мене є два дні. За кілька годин сама пішла до нього, сказала, що згодна. Я вирішила врятувати брата.

— А чому він опинився на каторзі? Бунтівник?

— Ні, Олексій не цікавився політикою. Він учився на хіміка в Казанському університеті. На каторгу ж потрапив за спробу вбивства поліцейського справника.

— За що? — здивувався я.

— Це була помста. Олексій мстився за батьків і за мене. — Вона заплакала. Я взяв її руку і терпляче чекав.

Вона трохи заспокоїлася, хотіла піти по воду. Я підвівся і сходив сам. Приніс по келиху міцного вина.

— Випий, так краще, — попросив я. Ми випили.

— Тоді з самого початку. Мій батько, Олександр Степанович, був міщанином з Астрахані. Там працював на рибному ринку, як і його батько, а потім найнявся на роботу до Генріха Адольфовича Шпеєра, обрусілого німця, який відкрив у Астрахані перше фотографічне ательє. Батько пропрацював у нього двадцять років, багато чого навчився, назбирав грошей і вирішив відкрити власну справу. У Астрахані робити це не хотів, щоб не складати конкуренції вчителю. Тому вирішив податися до іншого міста. У центральних губерніях фотоательє були вже по всіх повітових містах, а ось за Уралом це доти було дивиною. І батько вирішив поїхати до Сибіру. Спочатку в Омськ, але виявилося, що там готувалися до відкриття одразу два ательє. Ми поїхали далі і зупинилися аж у Мінусінську. Місто було невелике, але досить заможне, повітовий центр. Батько купив невеличкий будинок у центрі. Ми оселилися на другому поверсі, а на першому відкрилося фотоательє. Все як батько і мріяв. Клієнтів вистачало, до нас приїздили не тільки міщани, але й жителі навколишніх сіл, приходили мисливці з тайги. Батько робив фотографії на совість, ніколи не дурив, і йому довіряли. Звісно, після Астрахані важко було звикати до сибірських зим, але батько був щасливий від того, що збулася його мрія, а ми були щасливі при ньому.

Потім у місто прислали справника на прізвище Вісман, із Ліфляндської губернії. Там він щось дуже нашкодив, казали, що міг і до тюрми потрапити, але відкупився, тому відправили його з очей подалі, до Сибіру. Щойно приїхав, одразу почав свої порядки встановлювати. Обклав усіх торгівців даниною. Кожен платити мусив, щомісяця. Торгівці шуміти почали, тоді поліція стала їх хапати, та так, щоб більше шкоди завдати. Наприклад, купить господар рибної крамниці віз риби. Треба її швиденько розібрати і в підвал на льодовник. А тут поліція, схоплять і господаря, і робітників, крамницю зачинять, дні три протримають, коли вже риба протухне, тоді відпускають. Або підкидали листівки бунтівницькі до крамниць і хапали господарів як політичних. А хто і це витримував, до тих каторжани-втікачі навідувалися. Одному будинок спалили, іншого зарізали. Всі знали, що Вісман їм наказував. Спіймають такого каторжанина, одразу до справника ведуть. А той каже, що або назад повертайся, на каторгу, або зроби те, що прошу, і тоді вже іди собі. Ну і зголошувалися каторжани: різали, вбивали. Так усіх справник переламав через коліно. І батька теж. Всі вітрини нам в ательє побили, тоді й батько платити почав. Наче на кілька місяців затихло все.

А потім викликали батька до Вісмана. І сказав той, що треба поставити фотографічний апарат у трактирі Чиндоріна і час від часу знімати там. Таємно! А у Чиндоріна не просто трактир, а найбільший у місті й найдорожчий. Ніхто б туди не ходив із доброї волі, але справа в тому, що всі проститутки міські мусили клієнтів тільки туди вести. Бо у трактирі Вісман частину з прибутків отримував і дуже опікувався, щоб копійка зайва не минала. До того дійшло, що заборонив їжу та питво в будинках розпусти продавати. Мовляв, спочатку клієнти мусять у трактирі Чиндоріна набратися, а потім уже в кабінети іти! Потім і цього Вісману виявилося замало. Вирішив у трактирі фотографічний апарат поставити! Бо там же у трактирі купці різні, заводчики, чиновники. Хотів фотографії їхні мати з дівками і в п’яному вигляді, щоб на гачку тримати! Ось для чого йому апарат знадобився.

Батько, звісно, образився. Він же чесний фотограф був! І вважав справу свою близькою до мистецтва. Як її можна було ставити на прислужування таким аферам? Він категорично відмовився цим займатися. Тоді Вісман пригрозив, що погано буде. Батько на своєму наполягав. Казав, що людина чесна і боятися йому немає чого. Вісман же пообіцяв, що пошкодує ще батько через свою відмову. І за місяць приїхав до Мінусінська такий собі Штельман. Брехав, що німець, але ж насправді з жидів, навіть не вихрест! І справжній злочинець. Його кілька разів арештовували в Одесі і Москві за те, що порнографічні карточки робив. Ну, це коли голі жінки у розпусних позах фотографуються.

— Та я знаю, Груню, хоч не в поліції працював, а в охоронному відділенні, але стикався.

— Так ось цей Штельман був порнограф! У центральних губерніях не уникнути було йому тюрми, то вирішив утекти до Сибіру і Вісман його пригрів. Почав Штельман у трактирі Чиндоріна таємно фотографувати. Сфотографує, а потім гроші