Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

мене на футбол. Грали дворові команди, тож народ цікавості не виявив, і трибуни були майже порожні, лише де-не-де поцятковані різнокольоровими плямами найвідданіших уболівальників, великими плямами посеред білих сходинок, розжарених на сонці. Суддя свиснув і зупинив гру, капітан однієї з команд сперечається, всі інші безцільно тиняються полем. Навкруги двоколірне сорочкове безладдя, по зеленому лугові розсипом блукають знуджені спортсмени. Перерва. Все, що відбувається навколо, видається мені уповільненою зйомкою, як у парафіяльному кінозалі, де нормальний звук раптом обертається на невгамовне нявкання, рухи героїв стають повільнішими, потім рвучко завмирають у кадрі й розтікаються, як розплавлений віск.

Цієї миті мене осяйнуло.

Зараз я усвідомлюю, наскільки болючим для мене було те відчуття.

Я відчув, що світ — безцільний, це просто лінивий наслідок непорозуміння. Але тоді, у ту мить, я зміг виразити свої відчуття лише одним: «Бога не існує».

Зі стадіону виходжу у полоні пронизливих докорів сумління, тож чимдуж біжу сповідатися. Полум’яно-пристрасний священик, що сповідав мене минулого разу, сьогодні поблажливо й привітно усміхається, перепитує мене:

— Чому подумалось тобі про таке безглуздя? — Потім згадує про красу природи, що свідчить про творчий і розпорядливий задум, а далі довго говорить про consensus gentium[244]: — Сину мій, такі великі письменники, як Данте, Мандзоні, Сальванескі, такі відомі математики, як Фантаппіє[245], вірили в існування Бога, а чому ж ти не віриш?

Таке злагоджене однодумство ненадовго мене погамувало. Мабуть, у всьому винен футбольний матч. Паола розповідала, що я ніколи не ходив на стадіон, щонайбільше дивився по телеку вирішальні двобої на чемпіонатах світу. Мабуть, з того дня у моїй пам’яті викарбувалося: підеш на матч — згубиш душу.

Утім, є ще купа інших способів її згубити. Однокласники почали розповідати різноманітні історії. Перешіптуються й гигочуть, говорять натяками, обмінюються журналами, нишком украденими у батьків, пошепки переповідають про загадковий «Каза Росса», куди у нашому віці — зась, розтринькують геть усі свої гроші на кінокомедії, де показують напіводягнених дівок. Мені показують фото Ізи Барціцци у спідньому, що витанцьовує в кабаре. Я дивлюся, бо ж не можу не подивитися — зроблять посміховисько. Отож дивлюся і... Як відомо, можна встояти перед усім, окрім спокус. Найближчого ж пообіддя нишком, як злодюжка, прокрадаюся до кінозали, сподіваючись, що нікого із знайомих там не зустріну. Йдуть «Двійко безбатченків» (з Тото і Карло Кампанію), де Іза Барціцца разом з іще кількома монастирськими вихованками, нехтуючи наказами суворої матінки-настоятельки, йдуть купатися у душ голими.

Звісно, глядачам оголених тіл не видно — показують лише силуети за душовими ширмами. Дівчата омивають себе, ніби у танку. Знову мушу йти сповідатися. Та завдяки цим прозорим ширмам мені спала на гадку недавно прочитана у Соларі книга, від якої мене пройняв непереборний жах. Це була «Людина, що сміється» Гюґо.

У нашому міському помешканні її точно немає, але я цілком упевнений, що знайду її в дідовій книгарні. Є, і поки дід з кимсь базікає, я калачиком скручуюся біля основи стелажа й гарячково гортаю сторінки — де ж вона, та заборонена сторінка. Ґуїнплен, понівечений компрачикосами[246], що обернули його лице на мармизу базарного клоуна, зневажений суспільством, несподівано дізнається, що він — спадкоємець незліченного статку, лорд Кленчарлі та пер Англії. І перш ніж він остаточно усвідомлює, що з ним сталося, героя вишукано одягають як джентльмена і проводять вражаюче-прекрасним палацом. Уже самі лишень незчисленні дивовижі, що він там зустрічає (на самоті у цій блискотливій пустелі), незліченний ряд світлиць і ванних кімнат паморочать голову не лише Ґуїнплену, але й читачам. Він тиняється з кімнати в кімнату, аж поки в одній із світлиць бачить поруч з ванною, готового до цнотливого купання, оголену жінку.

Але не зовсім голу, додає хитрун Гюґо. Вона була одягнена. Та сорочка у Неї така довга й невловно-прозора, що видається мокрою. А далі на цілих сім сторінок розписується врода тої оголеної пані й те, що відчула Людина, що сміється, побачивши її, адже донині він цнотливо кохав лише свою сліпу наречену. Жінка видається йому Венерою, що дрімає у безмірі піни морської, й так само легко, як пара творить хмари в ясно-блакитному небі, вона невимушено змінює вві сні свою позу, і з кожним рухом вигини її тіла стають усе спокусливішими. А Гюґо додає: «Оголена жінка — це жінка у повнім озброєнні».

Раптом красуня Жозіана, що була королеві сестрою, прокидається й, упізнавши Ґуїнплена, у несамовитому танку спокуси починає знаджувати його. Нещасному на злеті нестримного бажання вже несила терпіти, але вона не віддається. Жінка засипає його ще бентежнішими за її власну наготу еротичними фантазіями. У тих фантазіях вона — і непорочна діва, і блудниця, спрагла не лише тератологічної насолоди, що обіцяє його понівечене тіло, але й солодкого тремтіння від можливості кинути виклик світові й двору. І ця можливість п’янить її. Жінка передчуває подвійний оргазм: від, власне, володіння й від показування на люди свого Вулкана.

Ґуїнплен уже готовий кинутися в обійми звабниці, аж ось королева повідомляє: Людина, що сміється, визнаний законним лордом Кленчарлі й визначений їй за чоловіка. Жозіана тоді відповідає: «Гаразд, — вона зводиться на ноги, забирає руку і (вже не жагучим «ти», а збайдужілим «ви») звертається до того, з ким ще хвилину тому так жадала злитися в єдине: — Йдіть». А потім додає: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть, не маєте ж бо права бути тут... Це місце для мого коханця».

Вінець розбещення й гріхопадіння — не Ґуїнплена, а Ямбо. Жозіана не лише дає мені більше, ніж обіцяє Іза Барціцца, вона полонить мене своєю безсоромністю: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть... Це місце для мого коханця». Чи може справді бути гріх таким приголомшливо непоборним?

Чи дійсно існують жінки, подібні до Жозіани й Ізи Барціцци? Чи зустріну я колись таку? Чи розітне мені серце блискавицею — отак, ч-щ-ш-и-к, — караючи мене за мої фантазії?

Існують, принаймні на телеекрані. Як завжди по обіді, я прокрадаюсь подивитись «Кров та пісок». Коли я бачу, з яким зачаруванням Тайрон Пауер пригортається до грудей Рити Хейворт, я розумію, що існують жінки, які навіть одягнені — у повнім озброєнні. Коли лиш вони безсоромні.

Отак, виховуватись у страху перед гріхом і ось так просто впасти до його полону. Гадаю, саме заборона так розбурхує уяву. Отож я вирішив, що для того, щоб