Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

один з інженерів, що ліворуч від нього, підняв свою

фарбівну рушницю й націлив її на себе. Неначе іскра блиснула з

дула.

— Що це ти в дідька робиш? — запитав Гевлок.

— Я зміркував: якщо я ляпну трохи фарби на вогник

індикатора, то зможу… — почав той чоловік, але вже було

запізно щось виправити. Кененові люди укмітили той спалах із

рушничного дула. Гевлок спробував заховати свій загін за

корпусом корабля, аби можна було стріляти понад пласким

кораблевим горизонтом, але вони раз у раз підводилися

глянути, чи влучили в кого. І хвилини не минуло, як останній з

його бійців доповів, що й він влучив у ворога, то Гевлок наказав

припинити цю вправу. Темне громаддя планети майже нависло

тепер над ними, а сонячне світло невиразним кільцем

пробивалося крізь атмосферу.

Аварійний люк був лише почасти прикріплений, а з тих кульок

фарби, що їх випустила його команда, три заплямували його.

Влучання отримали двоє зі штурмової групи головного

інженера. Решта була в піднесеному настрої. Гевлок звелів своїй

команді й «пораненим» із лав супротивника очиститись, і

заплямовані солдати почали перепаковувати аварійний люк.

— Добре попрацювали! — сказав Гевлок по каналу «пац-і-клац».

Кенен тільки щось буркнув. Його руки були незграбно

схрещені на грудях, бо об’ємистий костюм супротивився тій позі.

Гевлок насупився, але ніхто цього не завважив.

— Щось сталося, головний?

— Знаєте, — сказав головний інженер, — я не проти того, щоб

«Ізраель» мав власну інженерну залогу. Я розумію, що у нас із

ними різні мандати. Але ж ми працюємо з одним і тим самим

обладнанням, із тими самими припасами, і вони хоч би з

почуття чемності тримали мене в курсі справи, посилаючи в

космос власну команду.

— Гаразд, — мовив Гевлок. — Ось зайдемо досередини, і я

поговорю з ними. Це щось таке, що часто трапляється?

— Та воно діється ось цієї хвилини! — відповів головний, показуючи рукою в пітьму.

Гевлок не зразу й розгледів. Щось мерехтіло там, де нічого не

мало б світитися. Їхній озброєний шатл то освітлювався, то мов

пригасав. Газове зварювання, за п’ятсот метрів у темряві. Дивно

було йому відчути паніку в умовах нульової гравітації, коли кров

відринула від рук і ніг до тулуба.

— Маєте ви краще збільшення у вашому шоломі? — запитав

Гевлок.

— Ага, — відповів головний.

— То могли б ви роздивитися, хто то там?

Головний інженер відхилився назад. Поверхня його шолома

блиснула на мить: запрацював ефект зуму.

— Червоний скафандр. Великий ранець на спині.

Розрахований на чималий шлях. І зварювальне спорядження.

Гевлок процідив крізь зуби якусь лайку, а тоді перемкнувся на

канал зв’язку з усіма групами.

— Всі зупиніться! Маємо проблему. Хтось там порається біля

шатла, і то не наша людина.

Хвилину всі мовчали. А тоді один з міліціонерів-любителів

спокійно-діловито запропонував:

— То гайда туди та й надаємо йому по сраці!

Але саме цього й не хотілося Гевлоку. Якщо ворог озброєний, то він може вивести половину команди з ладу, перш ніж вони до

нього наблизяться. І навіть тоді — що вони мають? Самі лише

фарбівні рушниці. Ну, а яка ж альтернатива? Дозволити

непрофесійній міліції затримати отого зуха-одинака, що

вчепився в рукав «Ізраеля»?

— Окей, — мовив Гевлок. — Ось вам план. Ми всі

синхронізуємося з корабельним комп’ютером. Хай «Ізраель»

підрахує, на скільки шляху лишається у нас палива. І вимикаємо

магнітні підошви.

Він добув із кишені свій ручний термінал, перевів його в

режим роботи в умовах крайньої необхідності й послав кодоване

завдання. Їхні скафандри мали більш ніж достатній запас

палива, аби на ньому долетіти до шатла й повернутися назад —

за умови, що ніхто не пропаде й не спробує зробити щось дуже

розумне. Над ними починала вже розсіюватися півтінь навколо

Нової Землі — от-от мало знову з’явитися сонце. Ще один

невеличкий світанок. Комп’ютер оголосив, що їхні паливні

запаси вирахувані й готові.

— Отже, — сказав Гевлок. — Там є погані хлопці. Скільки їх —

ми не знаємо. І невідомо, як вони озброєні. Тож ми спробуємо

налякати їх і так