Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

50

I’m out of my place, I’m out of my mind...

Blue Oyster Cult, “Celestial the Queen”[41]

Для Робін поїздка додому повнилася відчуттям дивної нереальності. Вона була ніби на відмінній від усіх хвилі, не знаходячи спільної мови навіть з мамою — та з головою поринула у підготовку до весілля і хоч співчувала Робін, яка повсякчас перевіряла новини про Шеклвелльського різника у себе в телефоні, все-таки була надто затуркана.

У рідній кухні сопів біля ніг Раунтрі, а на витертому дерев’яному столі розклали план розсадження гостей; і отоді Робін почала розуміти, що геть скинула з себе відповідальність за власне весілля. Лінда закидала її питаннями про сувеніри, промови, туфлі для дружок, головний убір, а коли буде зручно поговорити з вікарієм, а куди їм з Меттом надсилати подарунки, чи садовити тітку Сью (родичку Метью) на чолі столу, чи ні. Робін уявляла, що вдома вдасться відпочити. Натомість довелося давати раду, з одного боку, міріадам дрібних питань від мами, а з іншого — розпитуванням брата Мартіна, який хотів знати про тіло Гізер

Смарт і як його знайшли, аж поки Робін не зірвалася через цю його хворобливу, як вона гадала, цікавість. Замучена Лінда просто заборонила говорити про вбивцю під своїм дахом. Тим часом Метью злився — хоч і старався цього не показувати,— бо Робін досі не попросила Страйка про двотижневу відпустку на медовий місяць.

— Упевнена, що з цим проблем не буде,— сказала Робін за обідом.— Роботи в нас майже немає, і Корморан казав, що поліція перейняла наші зачіпки.

— Він і досі не підтвердив,— мовила Лінда, яка уважно приглядалася до того, як мало Робін їсть.

— Хто не підтвердив?

— Страйк. Не сказав, чи буде не весіллі.

— Я йому нагадаю,— сказала Робін і зробила великий ковток вина.

Нікому з них — навіть Метью — вона не розповідала про страшні сни, через які раз у раз прокидалася, задихана, в темряві — на тому самому ліжку, в якому спала протягом кількох місяців після зґвалтування. У тих снах по неї раз у раз приходив кремезний чоловік. Іноді він вдирався до їхнього зі Страйком офісу; частіше — виступав з мороку провулків Лондона, тримаючи блискучі ножі. Цього ранку він якраз видушував їй очі, коли Робін прокинулася, хапаючи ротом повітря: Метью сонно перепитав, що вона сказала.

«Та нічого,— відповіла Робін, прибираючи з обличчя мокре від поту волосся.— Нічого».

Метью мав повернутися на роботу в понеділок. Здавалося, він радий був лишити Робін у Мессемі, щоб допомагала мамі з приготуваннями до весілля. В понеділок удень мати з донькою зустрілися з вікарієм у церкві Святої Марії Діви, щоб востаннє обговорити службу.

Робін силкувалася зосередитися на пропозиціях бадьорого священика, на його духовному напученні, та поки він говорив, раз у раз погляд Робін зупинявся на великому кам’яному крабі, що липнув до стіни церкви праворуч від проходу.

В дитинстві цей краб захоплював її уяву. Вона не розуміла, чому різьбленого краба почепили нібито повзти стіною їхньої церкви, і настала мить, коли цікавість Робін передалася Лінді. Та пішла до місцевої бібліотеки, переглянула архіви і тріумфально повідомила доньці, що краб — це символ старовинної родини Скроупів, чию меморіальну дошку над ним, власне, розміщено.

Дев’ятилітню Робін така відповідь розчарувала. Власне, саме пояснення не так уже й цікавило її. Просто хотілося бути єдиною людиною, яка шукає правду про того краба.

Наступного дня вона стояла у кравчині в коробці-примірочній, де було дзеркало в позолоченій рамі й пахло новим ковроліном, коли подзвонив Страйк. Робін знала, що це він, бо для його дзвінків поставила окремий рингтон. Вона кинулася до сумочки, викликавши у кравчині роздратовано-здивований зойк, коли складки шифону, які та вправно приколювала, смикнулися з її рук.

— Алло? — сказала Робін.

— Привіт,— почувся голос Страйка.

За звучанням цього єдиного слова Робін зрозуміла, що сталося щось погане.

— Боже, невже знов когось убили? — бовкнула Робін, забувши про кравчиню біля подолу своєї весільної сукні. Жінка з повним ротом шпильок витріщилася на неї у дзеркалі.

— Перепрошую, можете мене на хвилинку залишити? То я не тобі! — крикнула вона до Страйка, щоб той не повісив слухавку.— Вибач,— додала Робін, коли кравчиня вийшла за занавіску, а сама вона сіла на стільчик у кутку просто у весільній сукні,— я тут не сама. То що, помер хтось ще?

— Так,— відповів Страйк,— брат Вордла.

Утомлений і перевантажений мозок Робін намагався поєднати цей факт бодай з чимось, але не виходило.

— Це не має стосунку до справи,— пояснив Страйк.— Його збив фургон на пішохідному переході.

— Боже,— тільки й мовила цілковито вражена Робін. Вона була й забула, що смерть може настати не лише від рук маніяка з ножами.

— Та страшне. В нього лишилося троє дітей, і ще четвертий на підході. Я щойно говорив з Вордлом. Страшне, що таке могло статися.

Мозок Робін ніби обробив ситуацію.

— І отже, тепер Вордл...

— У відпустці за сімейними обставинами,— відповів Страйк.— Вгадай, кому передали справу.

— Не Анстису? — вмить захвилювалася Робін.

— Значно гірше,— сказав Страйк.

— Не... не Карверу ж? — припустила Робін з раптовим відчуттям приреченості.

З усіх поліціянтів, яких примудрився осоромити й підставити Страйк під час двох своїх найгучніших детективних тріумфів, детективному інспекторові Рою Карверу дісталося найсильніше, і він після всього затаїв найгіркішу образу. Його провал у розслідуванні смерті знаменитої моделі, яка випала з вікна власного пентгаузу, преса ретельно розібрала і навіть перебільшила. Цей пітний чоловік з лупою та обличчям рябим і червоним, мов шмат м’яса, виявив до Страйка антипатію ще до того, як детектив на широкий загал довів, що поліціянт не помітив убивства.

— Саме йому,— відповів Страйк.— Щойно три години простовбичив тут у мене.

— О Боже... нащо?

— Та ну,— озвався Страйк,— наче ти не знаєш. Карвер в еротичних снах бачить, як допитує мене з приводу серії вбивств. Він хіба тільки про алібі мене не спитав, а ще купу уваги приділив тим підробним листам до Келсі.

Робін застогнала.

— Та з якого дива вони поставили Карвера? І це з його послужним списком...

— Хай як важко нам у це