Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Це вже не має жодного значення.

— Я ж не мав ніякого права. Який я був дурний, дідько б його побрав!

— Якщо вже на те пішло, — відказала я, — то я теж була мала й дурна. Того тижня я була найдурнішим дівчиськом у цілому Нью-Йорку. Ти ж пам’ятаєш, у що я тоді вляпалася?

Я намагалася трохи розрядити ситуацію, але Френк був сама серйозність.

— Повір, Вівіан, я просто хотів вразити твого брата. До того дня він ніколи зі мною не говорив. Узагалі мене не помічав. Та й чому він мав зі мною говорити — такий популярний хлопака, як він? А тоді — гоп! — він будить мене серед ночі. Френку, мені потрібна твоя машина. В училищі тільки я мав машину. І він це знав. Усі знали. Хлопці вічно просили її в мене позичити. От тільки машина та була не моя, Вівіан. А мого старого. Він дозволив мені нею їздити, але заборонив давати її комусь іншому. Ну і от я серед ночі перший раз у житті розмовляю з Волтером Моррісом — на якого я мало не молився — і кажу йому, що не можу позичити йому машину свого старого. Я спав як убитий, він збудив мене, і я хотів якось то йому пояснити і сам толком не розумів, що плету.

Френк говорив із усе сильнішим акцентом. Наче, вертаючись у минуле, вертався до самого себе — до свого найглибшого бруклінського нутра.

— Нічого страшного, Френку, — сказала я. — Уже все давно позаду.

— Дай мені висказатись, Вівіан. Мені дуже соромно за себе — вислухай мене. Я багато років хотів знайти тебе і сказати, як мені соромно. Але ніяк не наважувався тебе розшукати. Будь ласка, дай я тобі розкажу, як то все сталося. Я сказав тоді Волтеру: вибач, друже, але я нічим тобі не поможу. А тоді він усе мені розповів. Моя сестра наробила собі проблем, каже. Тепер треба вивезти її з міста, і то вже. Мусиш помогти мені врятувати сестру, каже. То що я мав робити, Вівіан? Сказати — ні, я не можу? Мене просив сам Волтер Морріс. А ти знаєш, який він був.

Так. Я знала, який він був.

Моєму братові ніхто не міг відмовити.

— То я й сказав, що позичу йому машину, тільки якщо сам сяду за кермо. Тільки думаю, що ж я скажу старому? Як я накрутив стільки кілометрів? Думаю, а може, Волтер після цього буде зі мною дружити. Думаю, як ми виберемося з училища в таку годину? Але Волтер усе влаштував. Дістав у командира дозвіл для нас двох на той день — рівно на добу. Такий дозвіл серед ночі могли дати тільки Волтерові, більш нікому. Не знаю, що він наговорив чи наобіцяв, аби його дістати, але він його дістав. А потім — раз! — і ми вже в Мідтауні, я закидаю твої валізи в машину свого старого, переді мною шість годин їзди до міста, про яке я перший раз чую, і чого мене туди несе — теж неясно. Я навіть не знав, хто ти така, але гарнішої дівчини за тебе я ніколи не бачив.

У його голосі не було й натяку на загравання. Як справжній поліцейський, він просто переказував факти.

— І от ми в машині, я за кермом, і тут Волтер як нападе на тебе. Я ще не чув, щоб хтось так на когось накидався. І що я маю робити, поки він тобі вичитує? Куди мені діватися? Я не можу того слухати. Ніколи не був у такій ситуації Я з південного Брукліну, Вівіан, хуліганів там не бракує, але розумієш, я з тих дітей, що в книжках сидять. Ні до кого не лізу. Нікуди не пхаюся. Як щось стається і хтось починає кричати — я раз і втік. Але з машини я втекти не можу, бо ж я за кермом. Та й він не кричав, хоч я тоді думав, що ліпше би вже кричав. Він просто лив на тебе болото, і то так спокійно. Пам’ятаєш?

Ще б я не пам’ятала.

— І крім того всього, я ж нічого не знаю про жінок. Те, що він наговорив про тебе, про те, чим ти там займалася. Я ж поняття зеленого про то все не мав. А він ще й каже, що в газеті надрукували твоє фото, де ти робиш якісь дурниці, і то не сама, а вас там троє? Один з них якийсь там актор чи хто? А друга — хто-хто? Артистка? Я перший раз про таке чув. А він читає й читає тобі моралі, а ти сидиш собі на задньому сидінні, куриш сигарети і слухаєш то все. Я що не гляну в дзеркало — ти навіть оком не моргнеш. Усе, що він каже, тобі як з гуски вода. А Волтер ще більше заводиться, бо ти ніяк не реагуєш. То його ще більше розпалює. Клянусь, я ніколи не бачив, щоб хтось був такий спокійний, як ти.

— Та який там спокій, Френку, — сказала я. — Я була в шоці.

 — В шоці чи не в шоці, а ти то все витримала. Таке враження, що тобі було наплювати. А я сидів весь той час, піт з мене лився, і думав собі: то оце ви цілий час так говорите? То це так поводяться багаті?

 Багаті, подумала я. Звідки Френк узяв, що ми з Волтером багаті? А потім до мене дійшло. Ну так, звісно. Звідти ж, звідки ми взяли, що він бідний. І навіть не вартий нашої уваги.

Френк тим часом продовжував:

— А я собі думаю: вони ж навіть не помічають мене. Я для них ніхто. Волтер Морріс ніякий мені не друг. Він просто мене використовує. А ти — ти навіть не глянула на мене. Ще тоді в театрі ти сказала мені: «Зніми ці дві валізи». Так ніби я був носильником чи ким там. А Волтер навіть не познайомив нас. Ні, я розумію, що вам обом було не до мене, але в його очах я був ніхто, розумієш? Якийсь там задрипанець, який йому знадобився. Щоб віз його в машині. І от я їду і ламаю голову, як то перестати бути невидимкою, розумієш? А тоді думаю собі: ну, як всі, так і я. Зараз вставлю свої п’ять копійок. Буду як