Елізабет Гілберт - Місто дівчат

вище за когось, хто не має честі. Такі ситуації болісні, тому честь — це поле болю. Розумієш?

Я кивнула. Слова я зрозуміла. Але як це стосується Волтера, Френка Ґрекко й мене? Проте я слухала далі. Відчувала, що зміст тих слів дійде до мене пізніше, коли я матиму час добре поміркувати над ними. Тож, як я й кажу, я слухала далі. Олів ще ніколи не говорила так багато, тому я розуміла, що то важливий момент. Чесно кажучи, я ще нікого не слухала так уважно, як її.

 — Ясно, що ніхто не мусить цілий час стояти на полі честі, — пояснювала Олів. — Якщо тобі заважко, завжди можна зійти з нього. І лишитися дитиною. Але якщо ти хочеш бути людиною із сильним характером — на жаль, це єдиний шлях. Тільки він буває болісним.

Олів повернула руки, складені на колінах, долонями догори.

— Цього всього мене навчив тато, коли я була мала. І це все, що я знаю. І намагаюся застосовувати у своєму житті Не завжди виходить, але я стараюся. Якщо ти почула щось корисне для себе, Вівіан, прошу — можеш і собі скористатися його порадою.

Минуло більше тижня, перш ніж я зв’язалася з ним.

Розшукати його було не складно — навпаки, це виявилося найпростіше. Старший брат консьєржа в будинку тітки Пеґ служив капітаном поліції й відразу підтвердив, що так — є такий Френсіс Ґрекко, патрулює у сімдесят шостому поліцейському окрузі у Брукліні. Мені дали номер телефону у відділок — і на тому все.

Зняти слухавку — ось що було важко.

Це завжди непросто.

Визнаю чесно: перші кілька разів я клала слухавку, щойно хтось відповідав. Наступного дня я відмовила себе дзвонити туди знову. І кілька наступних днів теж. А коли набралася відваги і спробувала ще раз, уже залишившись на лінії, мені сказали, що патрульного Ґрекко нема. Він на службі. Чи передати йому від мене якесь повідомлення? Ні Того тижня я дзвонила у відділок ще кілька разів і щоразу чула те саме: його нема, він на службі. Патрульний Ґрекко не займався канцелярською роботою. Урешті-решт я погодилася передати для нього повідомлення. Я назвала свої ім’я й прізвище і дала номер телефону нашого ательє.

(Хай поліцейські ламають собі голову, чому за їхнім колегою видзвонює якась нервова тітка з весільного салону, подумала я.)

Не минуло й години, як задзвонив телефон. То був він.

Ми зніяковіло привіталися. Я сказала, що хотіла б із ним зустрітися, якщо він не проти. Він відповів, що не проти.

Я запитала, як йому зручніше — щоб я приїхала у Бруклін чи щоб він приїхав на Мангеттен? Він сказав, що Мангеттен його влаштовує: він має автомобіль і любить їздити за кермом. Я запитала, коли він вільний. Він сказав, що того ж дня надвечір. Я запропонувала зустрітися в «Таверні Піта» о п’ятій. Він, завагавшись, сказав: «Вибач, Вівіан, але я не по ресторанах».

Я не знала, що він мав на увазі, але не хотіла ставити його у незручне становище.

— То, може, зустрінемося у Стайвесант-сквері? — запропонувала я. — Із західного боку. Так буде ліпше?

Буде ліпше, погодився він.

— Біля фонтана, — сказала я, і він знову погодився: добре, біля фонтана.

Я не знала, як поводитися. Мені зовсім не хотілося знову його бачити, Анджело. Але слова Олів — «лишитися дитиною» — досі звучали мені у вухах.

Діти втікають від проблем. Діти ховаються.

Я не хотіла лишатися дитиною.

З голови ніяк не виходила згадка про той випадок, коли Олів урятувала мене від Волтера Вінчелла. Тепер я розуміла, що 1941 року вона допомогла мені якраз тому, що знала: я була ще дитиною. Їй було очевидно, що я не відповідала за свої вчинки. Коли Олів сказала Вінчеллові, що я — невинна дівчина, яку спокусили, вона не обманювала. Олів справді так вважала. Вона бачила мене такою, якою я дійсно була: незрілою, несформованою дівчинкою, від якої було зарано сподіватися виходу на болісне поле честі. Я потребувала мудрого, турботливого дорослого, який би мене порятував, і Олів узяла на себе роль рятувальниці. Вона вийшла на поле честі замість мене.

Але тоді я була молода. А тепер моя молодість давно минула. Я мусила впоратися зі всім сама. Ну от як доросла людина — сформована особистість, людина честі — вчинила б у такій ситуації. Напевно, з’їла б кашу, яку сама заварила. Обороняла б свою позицію, як сказав Вінчелл. Може, комусь пробачила б.

Але як?

Раптом я згадала історію, яку тітка Пеґ розповідала мені багато років тому про британських інженерів під час Першої світової. Ті запевняли: «Ми зможемо з цим впоратися, навіть якщо це неможливо».

Рано чи пізно ми всі постанемо перед необхідністю впоратися з тим, із чим впоратися неможливо.

Ось це і є болісне поле, Анджело.

Ось це і змусило мене підняти слухавку.

Твій батько уже чекав на мене в парку. І це при тому, що я прийшла зарано й жила за якихось три квартали звідти.

Він ходив туди-сюди перед фонтаном. Я впевнена, що ти пам’ятаєш його ходу. Він був одягнутий у цивільне: коричневі вовняні штани, світло-блакитна нейлонова спортивна сорочка й темно-зелена легка куртка-гаррінґтон. Одяг висів на ньому. Він був худий, як драбина.

Я підійшла до нього.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він.

Я не знала, тиснути йому руку чи ні. Він теж не знав, що там кажуть правила етикету, тож ми так і стояли, не виймаючи рук із кишень. Я вперше бачила, щоб чоловікові було так ніяково.

Я показала на лавку й запитала:

— Може, сядемо й поговоримо?

Я почувалась по-дурному: так наче запрошувала його сісти на крісло у себе вдома, а не на лавку в громадському парку.

Він сказав:

— Я не дуже люблю сидіти. Може, пройдемося, якщо ти не проти?

— Я тільки за.

Ми рушили вздовж парку, під липами і грабами. Він мав широкий крок — якраз добре, бо я теж ступала широко.

— Френку, — звернулась я до нього, — вибач, що тоді втекла від тебе.

— Ні, це ти мене вибач.

— Ні, мені треба було лишитися й вислухати тебе. Так чинять дорослі люди. Але, з іншого боку, ти теж мене зрозумій. Я добряче здивувалась, коли знов побачила тебе через стільки років.

— Я знав, що ти розвернешся й підеш геть, коли почуєш, хто я. І це нормально.

— Послухай, Френку, це все було дуже давно.

— Я був малий і дурний, — сказав він. А тоді зупинився і