Річард К. Морган - Зламані янголи

гнів, він знову близько нахилився до мене, пильно оглядаючи моє обличчя.

— Я… нарешті… висловився зрозуміло, лейтенанте? Потрібно чимось пожертвувати. Може, нам з вами це й не до вподоби, але така ціна приналежності до Клину.

Я кивнув.

— Тоді ви готові відмовитися від цього?

— Я помираю, Айзеку. Зараз я готовий хіба що поспати.

— Розумію. Я вас скоро відпущу. Отже, — він провів рукою по котушці даних, і вона ожила вихорами. Я зітхнув і спробував заново сконцентруватися. — Загін проникнення провів шляхом екстраполяції лінію від кута повторного входження «Наґіні» й завершив її досить близько до того стикувального модуля, в який ви прорвалися. Ломанако каже, що якихось засобів керування ізоляцією виявити не вдалося. То як ви туди залізли?

— Там уже було відчинено, — мені було ліньки вигадувати якусь брехню, та й усе одно я здогадувався, що він досить скоро допитає інших. — Наскільки ми знаємо, там немає засобів керування ізоляцією.

— На військовому кораблі? — він примружився. — Мені важко в це повірити.

— Айзеку, весь той корабель генерує просторовий щит щонайменше за два кілометри від корпусу. Нахіба їм була би потрібна ізоляція окремої стикувальної станції?

— Ви це бачили?

— Так. У справжнісінькій дії.

— Гм-м, — він відрегулював пару дрібниць у котушці. — Пошукові установки знайшли людські сліди щонайменше за три-чотири кілометри від входу до корабля. Проте вас знайшли у спостережній бульбашці трохи більше за півтора кілометри від точки вашого входження.

— Ну, з цим труднощів бути не могло. Ми ж, блін, позначили шлях ілюмінієвими стрілками.

Він суворо поглянув на мене.

— Ви що, пішли там гуляти?

— Ні, я не пішов, — я похитав головою, а тоді пошкодував про це: маленька каюта довкола мене запульсувала, то стаючи чіткою, то розмиваючись. Я зачекав, поки це минеться. — Дехто з них пішов. Я так і не дізнався, як далеко вони зайшли.

— Здається, це було не надто організовано.

— Це було неорганізовано, — з роздратуванням сказав я. — Не знаю, Айзеку. Може, спробуєте виплекати в собі відчуття дива, га? Це може стати в нагоді, коли ви там опинитеся.

— Схоже, гм, на те, — він завагався і, як дійшло до мене за мить, знітився. — Ви, гм, ви бачили… Там… Привидів?

Я знизав плечима, придушивши в собі бажання неконтрольовано захихотіти.

— Ми дещо бачили. Я досі не знаю точно, що саме. Ви що, підслуховували своїх гостей, Айзеку?

Він усміхнувся й винувато змахнув рукою.

— Це я переймаю Ламонтові звички. Йому ж обридло нишпорити, а допустити, щоб обладнання пропало, якось шкода, — він знову тицьнув у котушку даних. — Медичний висновок стверджує, що в усіх вас — звісно, крім вас і Сунь — спостерігаються симптоми сильного ураження стайєром.

— Так, Сунь застрелилася. Ми…

Раптом мені здалося, що пояснити це неможливо. Все одно що спробувати без сторонньої допомоги перенести дуже велику вагу. Останні секунди на марсіянському зорельоті, позначені яскравим болем і сяйвом, що залишила по собі його команда. Впевненість у тому, що ця чужинська печаль нас розірве. Як роз’яснити це людині, що вела тебе під лютими обстрілами до перемоги в Шалайській ущелині та в десятку інших боїв? Як передати до болю холодну, сліпучо-яскраву реальність цих моментів?

Реальність? Мене грубо трусонув сумнів.

Справді? Якщо вже на те пішло, чи лишається це реальністю на тлі тієї реальності пістолетного дула та бруду, в якій живе Айзек Каррера? Чи було це нею хоч колись? Якою мірою мої спогади були незаперечними фактами?

Ні, слухай. У мене пам’ять посланця…

Але чи так уже кепсько це було? Я подивився в котушку даних, втомлено намагаючись перейти до раціонального мислення. Генд про це сказав, а я, практично запанікувавши, повівся. Генд, гуґан. Генд, релігійний фанатик. Коли ще я хоч трішечки довіряв йому?

Чому я повірив йому тоді?

Сунь, — я вхопився за цей факт. — Сунь знала. Вона передбачала це і прострілила собі мізки, тільки б з цим не стикатися.

Каррера чудно на мене дивився.

— Так?

Ти і Сунь…

— Хвилиночку, — мене осінило. — Ви сказали: крім Сунь і мене?

— Так. У всіх інших спостерігаються стандартні електронервові травми. Важке ураження, як я й казав.

— Але не в мене.

— Ну, ні, — він явно спантеличився. — Вас не зачепило. А що, ви пам’ятаєте, як вас хтось підстрелив?

Коли ми закінчили, він розгладив візуалізацію котушки даних однією мозолистою рукою і провів мене назад порожніми коридорами лінкора, а тоді — крізь повний вечірнього шуму табір. Розмовляли ми небагато. Помітивши моє спантеличення, він відмовився від своїх планів і махнув рукою на звіт. Мабуть, йому не вірилося, що він бачить у такому стані одного зі своїх ручних посланців.

Мені й самому було важко в це повірити.

Вона тебе підстрелила. Ти впустив станер, і вона підстрелила тебе, а тоді — себе. Це очевидно.

Інакше…

Я здригнувся.

На чистій ділянці піску позаду «Доблесті Енджин Чандри» зводили ешафот для страти Суджіяді. Основні підпірки вже були на місці, глибоко вгрузлі в пісок і збалансовані так, щоб витримати вагу похилої платформи для екзекуції з жолобами. У світлі трьох ламп Анжьє та фонових прожекторів із заднього викидного люка лінкора ця конструкція скидалася на клешню з побілілої кістки, що стирчала з пляжу. Неподалік лежали розрізнені частини анатомізатора, схожі на сегменти тіла зарубаної кимось оси.

— Хід війни змінюється, — невимушено промовив Каррера. — Кемп втратив свій вплив на цьому континенті. Авіанальотів у нас не було вже кілька тижнів. Він евакуює свої сили на той бік Вахарінської протоки за допомогою айсбергового флоту.

— Він що, не може втримати тамтешнє узбережжя? — на автоматі запитав я: далося взнаки те, як уважно я колись прослухав сотню передбойових інструктажів.

Каррера хитнув головою.

— Жодних шансів. За сотню кілометрів на південь і схід розташована рівнина розливів. Закріпитися там ніде, а обладнання для побудови мокрих бункерів у нього немає. Отже, ніякої тривалої роботи над завадами, ніяких систем озброєння з мережевою підтримкою. Мені б іще шість місяців — і тоді я пожену його геть зі всієї прибережної смуги за допомогою плавучих бронемашин. Ще один рік — і ми припаркуємо «Чандру» над Індиго-Сіті.

— А що далі?

— Прошу?

— А що далі? От ви візьмете Індиго-Сіті, Кемп розбомбить, замінує та обстріляє геть усі пристойні ресурси та чкурне в гори зі справжніми відчайдухами, і що далі?

— Ну, — Каррера надув щоки. Це запитання його, вочевидь, по-справжньому здивувало. — Все як завжди. Стратегія стримування на обох континентах, обмежені поліційні акції та показові розправи, поки всі не заспокояться. Але до того часу…

— До того часу ми вже поїдемо, так? — я