Річард К. Морган - Зламані янголи

засунув руки в кишені. — Звалимо з цієї граної планетки туди, де одразу розуміють, коли ситуація безнадійна. Порадуйте мене хоч цим.

Він поглянув на мене й підморгнув.

— Дім Хунь — непоганий варіант. Внутрішня боротьба за владу, купа палацових інтриг. Те, що вам треба.

— Дякую.

Біля входу до булькобуду линули в нічне повітря стишені голоси. Каррера схилив голову набік і прислухався.

— Заходьте й долучайтеся, — похмуро сказав я, вирвавшись поперед нього. — Щоб не довелося вертатися до Ламонтових цяцьок.

Троє останніх членів експедиції «Мандрейк» розсілися за низьким столом у кінці лазарету. Каррерина охорона змела більшу частину інгібіторних приладів і залишила кожного в’язня під стандартним арештом: у кожного з них на карку сидів, як пухлина, один-єдиний інгібітор. Через це всі здавалися якось дивно згорбленими, наче їх застукали посеред змови.

Коли ми ввійшли до лазарету, вони обернулися. Їхні реакції були дуже різні. Найменш виразно зреагував Депре: на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Вонґсават перехопила мій погляд і звела брови. Вардані, проігнорувавши мене, поглянула на Карреру і плюнула на підлогу.

— Це, як я розумію, для мене, — невимушено промовив командир Клину.

— Можете поділитися, — запропонувала археологістка. — Здається, ви досить близькі.

Каррера всміхнувся.

— Я б радив вам не заходити зі своєю ненавистю надто далеко, пані Вардані. Ваш маленький друг позаду любить кусатися.

Вона мовчки трусонула головою. Рефлекторно підняла одну руку, зупинилася на півдорозі до інгібітора, а тоді опустила її. Можливо, вона вже намагалася його зняти. Такої помилки двічі не припускаються.

Каррера підійшов до плювка, нагнувся й підібрав трохи слини пальцем. Оглянув її зблизька, підніс до носа й поморщився.

— Вам недовго лишилося, пані Вардані. Бувши вами, я б поводився трохи чемніше з людиною, яка висловиться щодо того, перечохлювати вас чи ні.

— Я сумніваюся, що це рішення буде вашим.

— Ну, — командир Клину витер палець об найближче простирадло, — я ж сказав «висловиться». Втім, це передбачає ваше повернення до Лендфолла в такому стані, в якому перечохлення можливе. А цього з вами може й не статися.

Вардані повернулася до мене, затуливши при цьому від мене Карреру. Дипломатичній складовій моєї обробки захотілося поаплодувати такому елегантному вияву зневаги.

— Твоя підстилка мені погрожує?

Я заперечно хитнув головою.

— Гадаю, роз’яснює свою позицію.

— Надто витончено для мене, — вона зневажливо зиркнула на командира Клину. — Можливо, вам краще просто вистрілити мені в живіт. Здається, це дає добрі результати. Вочевидь, це ваш улюблений метод утихомирення цивільних.

— А, так. Генд, — Каррера підчепив один стілець із тих, які стояли довкола столу. Розвернув його задом наперед і осідлав його. — Він був вашим другом?

Вардані поглянула на нього.

— Мені так не здавалося. Це зовсім не ваш типаж.

— Це немає жодного сто…

— Ви знали, що він винен у бомбардуванні Заубервілля?

Ще одна мовчазна пауза. Цього разу в археологістки від шоку витягнулося обличчя, і я раптом зрозумів, як сильно в неї в’їлася радіація.

Каррера теж це зрозумів.

— Так, пані Вардані. Хтось мусив прокласти дорогу для вашого маленького пошуку, і Маттіас Генд зробив так, щоб це був наш спільний друг Джошуа Кемп. О, ні, звісно, жодних безпосередніх дій. Військова дезінформація, ретельно змодельована, а потім — так само ретельно вкинута в потрібні канали даних. Але цього вистачило, щоб переконати нашого штатного героя-революціонера з Індиго-Сіті, що Заубервілль матиме кращий вигляд, якщо перетвориться на масну пляму. І що тридцяти сімом моїм бійцям більше не потрібні очі, — він позирнув на мене. — Ви, певно, вже здогадались, еге ж?

Я знизав плечима.

— Це здавалося ймовірним. Інакше виходив надто зручний збіг.

Вардані, вразившись, скосила очі на мене.

— Розумієте, пані Вардані… — Каррера підвівся так, наче в нього боліло все тіло. — Я певен, що вам би хотілося вірити, ніби я — монстр, але я — не монстр. Я — просто людина, що виконує якусь роботу. Такі люди, як Маттіас Генд, створюють війни, в яких я б’юся, заробляючи на життя. Не забудьте про це, коли знову відчуєте потребу мене образити.

Археологістка не сказала нічого, проте я відчував, як вона уп’ялася поглядом у моє обличчя збоку. Каррера розвернувся, готовий піти, а тоді зупинився.

— А, ще одне, пані Вардані. Підстилка, — він подивився на підлогу так, ніби замислився над цим словом. — Мої сексуальні вподобання багато кому видалися б досить обмеженими, і анальне проникнення до них не входить. Але записи вашого перебування в таборі свідчать, що цього не можна сказати про вас.

Вона пирхнула. За цим звуком я мало не почув, як зарипіло й задвигтіло відновлювальне риштування, яке з’явилося в ній завдяки хитрощам посланців. Цей звук свідчив про те, що їй нанесено шкоду. Я несподівано для самого себе звівся на ноги.

— Айзеку, ти…

— Ти? — він повернувся до мене, вишкірившись, як череп. — Ти, щеня. Краще сядь.

Це була майже команда, від якої я мало не завмер. У мені прокинулась образливість посланця, що її відкинула.

— Ковачу… — голос Вардані прозвучав різко, як розрив кабелю.

Я зустрівся з Каррерою на півдорозі, потягнувшись однією зігнутою рукою до його горла й незграбно копнувши його попри млявість у скрученому хворобою тілі. Велике тіло бійця Клину хитнулося вперед, назустріч мені, і він із безжальною легкістю заблокував обидві атаки. Піднята нога ковзнула вліво, тож я втратив рівновагу, а він перехопив викинуту в ударі руку біля ліктя і зламав її.

Вона хруснула біля моєї потилиці, наче порожній келих для віскі, роздушений ногою в якомусь тьмяно освітленому барі. Нестерпний біль охопив мій мозок, видушив із мене один короткий зойк, а тоді відступив завдяки нейрохімічному контролю болю. Спеціальна бойова розробка Клину — вочевидь, мого чохла досі на це вистачало. Каррера так і не відпустив руку, і я повис у хватці, в якій він тримав моє передпліччя, наче вимкнена дитяча лялька. Я спробував зігнути й розігнути неушкоджену руку, і він розсміявся. Тоді він різко крутнув розтрощений ліктьовий суглоб, так, що мої очі знову застелила чорна хмара болю, і кинув мене. Від легкого копняка в живіт я згорнувся калачиком і перестав дивитися вище за людські щиколотки.

— Я відправлю санітарів, — почув я його голос десь над собою. — А вам, пані Вардані, рекомендую стулити рота, бо інакше пошлю когось із менш чутливих своїх бійців його заповнити. А ще, можливо, примусово нагадати вам, що означає слово «підстилка». Не провокуйте мене, жінко.

Зашурхотів одяг, а тоді він сів навпочіпки біля мене. Взяв однією рукою мене за підборіддя й підняв моє обличчя.

— Якщо хочете на мене працювати, Ковачу, виведіть