Річард К. Морган - Зламані янголи

офіцерів. Офіцера, якому він мав коритися. Це злочин за будь-якими військовими законами, про які я знаю.

— Офіцера? Войтіна? — я ніяк не міг збагнути, чому сперечаюся — хіба, можливо, тому, що взагалі був загальмований. — Та ну вас, ви самі стали б коритися Псові Войтіну?

— На щастя, я не мушу цього робити. Але це мусив робити його взвод, і його бійці, всі до одного, були фанатично йому віддані. Войтін був добрим вояком.

— Айзеку, його не просто так називали Псом.

— У нас тут не зма…

— …гання в популярності, — я злегка всміхнувся. — Ця фраза потроху затирається. Войтін, бляха, був мерзотником, і ви це знаєте. Якщо цей Суджіяді його спалив, то в нього, певно, була на те добра причина.

— Причини — не запорука правоти, лейтенанте Ковач, — у Каррериному голосі з’явилася несподівана м’якість, яка вказувала на те, що я переступив межу. — Кожен сутенер із пересадженою шкірою на Пласа-де-лос-Каїдос завжди має свої причини порізати обличчя якійсь повії, та це не означає, що так чинити правильно. Джошуа Кемп має свої причини робити те, що робить, — з його точки зору, можливо, навіть добрі. Це не означає, що він має рацію.

— Стежте за словами, Айзеку. За такий релятивізм можуть і заарештувати.

— Сумніваюся. Ви ж бачили Ламонта.

— Так.

Довкола нас запульсувала тиша.

— Отже, — нарешті сказав я. — Ви запхнете Суджіяді під анатомізатор.

— А в мене є вибір?

Я мовчки подивився на нього.

— Ми — Клин, лейтенанте. Ви знаєте, що це означає.

Тепер у його голосі відчувалася ледь помітна наполегливість. Я не знаю, кого він намагався переконати.

— Ви принесли присягу, як і всі інші. Ви знаєте наші принципи. Ми відстоюємо єдність під час зіткнення з хаосом, і це мають знати всі. Ті, з ким ми маємо справу, повинні знати, що з нами не можна жартувати. Ми не можемо діяти ефективно без цього страху. А мої бійці повинні знати, що страх — це абсолют. Що до нього будуть примушувати. Без цього ми розпадемося.

Я заплющив очі.

— Байдуже.

— Я не вимагаю, щоб ви на це дивилися.

— Сумніваюся, що там вистачить місць.

Я, не розплющуючи очей, почув, як він заворушився. Розплющивши їх, я побачив, що він схилився наді мною, впершись руками у краї проекторного стола, з огрубілим від гніву обличчям.

— Негайно стуліть пельку, Ковачу. Припиніть так поводитися, — може, він і прагнув спротиву, але не побачив його на моєму обличчі. Відступивши на пів метра, він випростався. — Я не дозволю вам отак просрати свою службу. Ви — компетентний офіцер, лейтенанте. Люди, якими ви керуєте, вам віддані, та й на веденні бою ви розумієтеся.

— Дякую.

— Смійтеся на здоров’я, та я вас знаю. Це факт.

— Це біотехнології, Айзеку. Зграйна динаміка, продиктована вовчими генами, блокування серотоніну, а заправляє всією цією граною катавасією психоз посланця. Те, що я зробив для Клину, міг би зробити навіть пес. Наприклад, граний Пес Войтін.

— Так, — знову сівши на край стола, він знизав плечима. — У вас із Войтіном… були дуже схожі характеристики. Якщо ви мені не вірите, в мене тут зберігаються результати психохірургічних оцінок. Однаковий градієнт Кеммеріха, однаковий IQ, у вас обох відсутній діапазон узагальнюваної емпатії. Нетренованому оку могло би здатися, що ви — одна й та сама людина.

— Так, але він усе-таки мертвий. Це має легко помітити навіть нетреноване око.

— Ну, тоді, може, про однакову відсутність емпатії не йдеться. Серед посланців ви здобули достатню дипломатичну підготовку, щоб не недооцінювати таких людей, як Суджіяді. Ви б упоралися з ним краще.

— Отже, злочин Суджіяді в тому, що його недооцінили? Гадаю, це дуже непогана причина замордувати людину до смерті.

Він зупинився й витріщився на мене.

— Лейтенанте Ковач, здається, я висловлююся недостатньо чітко. Страта Суджіяді тут не обговорюється. Він убив моїх вояків, і завтра на світанку я виконаю покарання за цей злочин. Може, це мені й не до вподоби…

— Така гуманність із вашого боку втішає.

Він не звернув уваги на мої слова.

—... та це потрібно зробити, і я це зроблю. А ви, якщо не хочете собі неприємностей, це затвердите.

— Інакше що? — це прозвучало не так зухвало, як мені хотілося, та й насамкінець я зіпсував фразу нападом кашлю, від якого мене скрутило на вузькому стільці, а з рота витік слиз із домішкою крові. Каррера передав мені серветку.

— Що ви там казали?

— Я сказав: що зі мною буде, якщо я не затверджу це садистське шоу?

— Тоді я повідомлю бійців, що ви свідомо спробували захистити Суджіяді від правосуддя Клину.

Я роззирнувся довкола, шукаючи, куди кинути брудну серветку.

— Це звинувачення?

— Під столом. Ні, отам. Біля вашої ноги. Ковачу, не має значення, робили ви це чи ні. Я вважаю, що, мабуть, таки робили, але мені насправді абсолютно байдуже. Мені потрібен порядок, а ще необхідно вершити правосуддя. Посприяйте цьому — і можете повернути собі звання, а також очолити новий підрозділ. Якщо не послухаєтеся, то підете на плаху наступним.

— Ломанако і Кхуок це не сподобається.

— Ні, не сподобається. Проте вони — бійці Клину, і вони робитимуть так, як їм накажуть, заради добра Клину.

— Ось вам і відданість.

— Відданість — це звичайна валюта. Зароблену відданість можна витрачати. І ви не можете дозволити собі покривати відомого вбивцю бійців Клину. Цього не може собі дозволити ніхто з нас, — він відхилився від краю стола.

Оцінивши його позу в комбінезоні, чуття посланця дійшли висновку, що він закінчив. Саме так він завжди стояв у фінальному раунді спарингу, що затягнувся до останнього. Саме так він на моїй пам’яті стояв, коли в Шалайській ущелині довкола нас розійшлися урядові війська, і на нас градом налетіла з грозового неба Кемпова повітряно-десантна піхота. Відступати звідти було нікуди. — Я не хочу вас втрачати, Ковачу, і не хочу засмучувати бійців, які йшли за вами. Але Клин — це все ж таки більше, ніж будь-яка окрема людина в ньому. Ми не можемо дозволити собі незгоду у власних лавах.

Карреру під Шалаєм кинули на вірну загибель від рук численнішого та краще озброєного супротивника, а він дві години утримував позиції на розбомблених вулицях і в розбомблених будівлях, поки не налетіла буря й не накрила все. Тоді він під завивання вітру очолив жорстоку контратаку з переслідуванням затуманеними вулицями, поки радіохвилі не застигли, а командири повітряних сил, запанікувавши, не віддали наказу про відступ. Коли буря вщухла, Шалайська ущелина була всіяна трупами кемпістів, а Клин, як виявилося, втратив менше двох дюжин бійців.

Притлумивши