Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— І про що саме ми ведемо перемовини, Ковачу-сан?

— Про голову Міці Гарлан, — просто сказав я.

Тиша напружено забриніла. Кам’яне обличчя Аюри не виказувало жодної реакції. Але щось змінилося в її поставі, і я зрозумів, що підсік її.

— Аюро-сан, я не блефую. Дві хвилини тому в Данчі улюблена онучка Конрада Гарлана була викрадена ударною командою квеллістів. Її охоронці з Таємної Служби мертві, як і будь-хто інший, хто помилково спробував її виручити. Ви зосередилися не в тому місці, і тепер маєте лиш тридцять хвилин, щоб представити мені неушкоджену Сильву Ошіму — після цього я вже не матиму впливу на подальші події. Вбийте нас, киньте за ґрати — байдуже. Міці Гарлан помре у страшних муках.

Ситуація розвернулася. Вгорі на парапеті було прохолодно й тихо, і я навіть чув далекий вир. Ми мали міцний, дбайливо зібраний план, але він не гарантував, що мене ніхто не вб’є. Я подумав, що станеться, якщо хтось устрелить мене тут, на краю. Якщо я загину, перш ніж доможуся свого.

— Лайно краб’яче! — То був я. Він ступив до парапету, і в його поведінці показалася стримувана жага насилля. — Ти блефуєш. Ти ніяк не міг…

Я зустрівся з ним поглядом, і він замовк. Я співчував — таку саму крижану недовіру відчув і я, коли глянув йому в очі й уперше по-справжньому зрозумів, хто то розміщується за ними. Мене вже дубль-чохлили раніше, але то була вуглецева копія того мене, яким я був у той самий час, а не оця луна з іншого періоду й місця мого життя. Не цей привид.

— Не міг, кажеш? — я махнув рукою. — Ти забуваєш, що ще не прожив сто з чимось років мого життя. І питання навіть не в цьому. Йдеться не про мене, а про бригаду квеллістів із трьохсотлітньою затамованою кривдою і негодною драною аристохвойдою, що стоїть між ними і їхнім улюбленим лідером. Ти розумієш, про що я кажу, Аюро-сан, навіть якщо моя присутня тут дурна молодість і не знає цього. Що б не довелося зробити — вони готові на все. І жодні мої слова чи вчинки цього не змінять, якщо ти не видаси мені Сильву Ошіму.

Аюра пробурмотіла щось до молодшого мене. Тоді вона витягла телефон із піджака і глянула на мене.

— Ви мусите пробачити мені, — ввічливо мовила вона, — якщо я не повірю вашим словам беззастережно.

Я кивнув.

— Прошу, перевіряй усе, що мусиш. Але поквапся, будь ласка.

Очільниця безпеки не витратила багато часу, щоб отримати бажані відповіді. Вона ледве вимовила в телефон два слова, як на неї у відповідь полився потік панічного белькотіння. Навіть без нейрохімії я розчув голос на іншому кінці дроту. Її обличчя затверділо. Вона відрубала кілька наказів японською, вимкнула звук, тоді обірвала дзвінок і повернула телефон до кишені.

— Як ви збираєтеся вибиратися? — спитала вона мене.

— О, нам знадобиться гелікоптер. Як я розумію, ви тут тримаєте їх десь із півдюжини. Не треба шику, одного пілота вистачить. Якщо він поводитиметься чемно, ми повернемо його неушкодженим.

— Ага, якщо вас не встелить якийсь нервовий супутник, — протягнув Ковач. — Сьогодні не найкраща ніч для польотів.

Я непривітно глянув на нього.

— Я ризикну. Це не стане найдурнішим із того, що я робив у своєму житті.

— А Міці Гарлан? — очільниця Гарланової безпеки хижо дивилася на мене. — Які я матиму гарантії її безпеки?

Бразил, що стояв поруч, уперше ворухнувся з тієї хвилини, як почалося наше протистояння.

— Ми не вбивці.

— Невже? — погляд Аюри навівся на нього, як вартовий кулемет зі звуковим датчиком. — Тоді це якась нова порода квеллістів, про існування якої я не підозрювала.

Мені вперше здалося, що я вловив надрив у голосі Бразила.

— Іди в дупу, служако. У тебе на руках кров цілих поколінь, а ти будеш мені високоморально тицяти пальцем? Перші родини давно…

— Гадаю, перенесемо цю дискусію на інший вечір, — голосно сказав я. — Аюра-сан, твої тридцять хвилин спливають. Убивство Міці Гарлан не принесе квеллістам нічого, крім лихої слави, і я гадаю, що ти розумієш — вони уникатимуть цього, якщо матимуть змогу. Якщо цього не досить, я даю свою особисту гарантію. Задовольни наші вимоги, і я подбаю про те, щоб онучка Гарлана повернулася до вас живою-здоровою.

Аюра глянула вбік на іншого мене. Він знизав плечима. Може, легенько кивнув. А може, просто подумав про те, як стане перед Конрадом Гарланом зі скривавленим тілом Міці на руках.

Я бачив, як рішення закріпилося в ній.

— Дуже добре, — жваво мовила вона. — Я приймаю твою обіцянку, Ковачу-сан. Тобі, звісно, не треба пояснювати, що це значить. Коли надійде розплата, твоя поведінка в цій ситуації може врятувати тебе він повної сили гніву родини Гарланів.

Я всміхнувся.

— Не лякай мене, Аюро. Коли надійде розплата, я буду дуже далеко звідси. І то шкода, бо мені кортітиме побачити, як ти зі своїми гладкими та поганими хазяями силкуватимешся вивезти свої бебехи геть із планети, перш ніж широкий загал повісить вас на портовому крані. То де вже мій драний гелікоптер?

Сильву Ошіму винесли на гравіношах, і коли я глянув на неї вперше, то подумав, що «Блакитним Жучкам» таки доведеться стратити Міці Гарлан. Залізноволоса фігура, що лежала під ковдрою, була блідою як смерть подобою жінки, яку я пам’ятав із Текітомури, виснаженою від тижнів медикаментозного трансу. Попечені гарячкою бліді риси обличчя, скусані в кров губи, ледь прикриті тремтливими повіками очі. Легкий піт на лобі світився під лампою для обстежень у надголів’ї ношів, на лівому боці обличчя трималася довга пов’язка, а під нею від вилиці до щелепи збігала тонка різана рана. Коли ангельський вогонь освітив кам’яний садок навколо, Сильва Ошіма видалася трупом на синюватому знімку з моргу.

Я скоріше відчув, аніж побачив те напружене обурення, що зійшло на Сьєрру Трес і Бразила. Небом прокотився грім.

— Це вона? — натягнуто спитала Трес.

Я підніс руку.

— Просто розслабтеся. Так, це вона. Аюро, якого біса ви з нею робили?

— Я б радила утриматися від надмірних реакцій. — Я чув напруження у голосі очільниці безпеки. Вона знала, які ми були близькі до межі. — Ця рана — результат травми, завданої нею самою, перш ніж ми встигли їй завадити. Ми спробували певну процедуру, і реакція була дуже негативна.

Мої думки перелетіли назад, на Інненін, до Джиммі де Сото і того, як він знищив своє обличчя, уражений вірусом Ролінґа. Я зрозумів, яку процедуру вони спробували застосувати до Сильви