Річард К. Морган - Пробуджені фурії

на похилій нижній частині гребеня. Здебільшого то були стандартні мотиви з крилами й хвилями, але подекуди траплялися також стилізовані обличчя, що представляли Конрада Гарлана й кількох із його найпримітніших родичів часів Заселення. Пристойні захвати траплялися на кожних десяти квадратних сантиметрах поверхні. Відстань до краю гребеня не перевищувала трьох метрів. Я зітхнув і знову звівся на ноги.

— Ну добре.

Бразил закріпився коло мене, дивлячись угору під кам’яний ухил.

— З виду ніби легко, га? Як думаєш, там є якісь датчики?

Я притиснув «Рапсодію» до грудей, щоб переконатися, що вона тримається надійно. Ослабив бластер у кобурі на спині. Звівся на ноги.

— Яка в сраці різниця.

Я підніс руку, загнав кулак в око Конрадові Гарлану й закріпився в ньому пальцями, а тоді подолав ухил швидше, ніж устиг про це подумати. Провисів на ньому загалом десь тридцять секунд і вже переліз на вертикальну стіну. Там я знайшов схожі вирізи, з якими міг працювати, і за кілька секунд вже присів на триметровому завширшки парапеті, дивлячись униз на оточений галереями клаптик двору в формі груші, на художньо розрівняний гравій і терпляче розкладені каменюки. Ближче до середини стояла маленька статуя Гарлана зі схиленою головою і складеними для медитації руками, а тлом для нього служила ідеалізована фігура марсіянина, крила якого простерлися в боки на знак захисту й наділу владою. На дальньому краї заокругленого простору оздоблена арка вела, як я знав, до тінистих дворів і садків гостьового крила цитаделі.

На мене дмухнули пахощі трав і карнизного яблука, але крім легенького вітерцю тут не чулося ніяких інших шумів. Виходило, що всі гості зібралися в центральному комплексі, де спалахувало світло і звідки долинали звуки святкування, що їх розносило вітром. Я напружив нейрохімію і вирізнив окремі вигуки, витончену музику, яка б вибісила Ісу, і прекрасний голос, що завів під неї пісню.

Я витягнув «Сонцеструм» з піхов на спині й увімкнув його. Я чекав у темряві на самому краю вечірки, маючи повні руки смерті, і на мить відчув себе якимось злим духом із легенди. Позаду мене вибралися на парапет і розійшлися в боки Бразил і Трес. Здоровий серфер колисав у руках прадавню осколкову рушницю, Трес тримала свій бластер у лівій руці, поступившись правою задля кулестріла від «Калашникова». На її обличчі з’явився відсторонений вираз, і вона ніби зважувала дві зброї, шукаючи рівноваги або наміряючись жбурнути ними в когось. Нічне небо розкололо ангельським вогнем, і нас освітило неприродним синюватим світлом. Грім прогуркотів, ніби даючи нам знак. Десь унизу кликав до себе вир.

— Ну, почнімо, — тихо сказав я.

— А я гадаю, що цього вже досить, — сказав жіночий голос із напахченої садом тіні. — Опустіть зброю, будь ласка.

Розділ тридцять другий

З галерей повиступали озброєні й броньовані постаті.

Щонайменше дюжина. Тут і там виднілося чиєсь бліде лице, але здебільшого вони носили маски покращеного зору і штурмові шоломи у стилі морської піхоти. Бойова броня вкривала їхні груди й кінцівки, наче додаткові м’язи. Озброєння вони мали так само потужне. Бластери з широкоротими насадками для розсіювання, осколкові рушниці років на сто новіші за ту, що її приніс на вечірку Джек Душа-Бразил. Кілька закріплених на боці плазмометів. У гнізді Гарланів ніхто й не думав жартувати.

Я обережно опустив дуло «Сонцеструма», поки воно не направилося на кам’яний парапет, і далі легенько утримував його за руків’я. Периферичний зір вказав, що Бразил зробив те саме з осколковою рушницею, і що Сьєрра Трес тримала руки по боках.

— Знаєте, насправді я мала на увазі, щоб ви геть покинули свою зброю, — чемно сказала та сама жінка. — Зовсім її відкладіть. Певно, ідіоматичні звороти аманглійської даються мені гірше, ніж я вважала.

Я повернувся у бік, звідки почув той голос.

— Це ти, Аюро?

Запала довга пауза, а тоді жінка вийшла з-під арки в кінці оздобленого двору. Наступний орбітальний розряд освітив її на мить, а тоді морок знов укрив усе довкола, і я був змушений роздивлятися її за допомогою нейрохімії. Гарланова спеціалістка з безпеки була втіленою красою Перших родин — елегантні, майже позбавлені ознак віку євразійські риси, смолисто-чорне волосся, зібране статикою у вигадливу зачіску, яка відночас вінчала і обрамлювала її бліде обличчя. Рухлива інтелігентність губ і погляду, найлегші зморщечки в куточках очей, аби дати знати, що вона таки пожила. Висока струнка постать, вбрана у простий, підбитий у плечах чорний із червоним піджак із високим коміром за рангом, штани до пари, досить вільні, щоб здаватися повноцінним придворним нарядом у ті хвилини, коли вона не рухалася. Туфлі без підборів, у яких в разі потреби вона могла бігти або битися.

Осколковий бластер. Не націлений, не зовсім опущений.

Вона всміхнулася у тьмяному світлі.

— Так, я Аюра.

— І мій гімноголовий молодший варіант десь там із тобою?

Знову всміхнулася. Коли вона глянула в бік, звідки щойно виступила, її брови на мить піднялися. Він вийшов з тінистої арки. На обличчі усмішка, але не надто добре закріплена.

— Я тут, старигане. Маєш що сказати?

Я зміряв поглядом засмагле бойове тіло, зібрану позу і зав’язане позаду волосся. Скидався на якогось поганця з бюджетної самурайської експерії.

— Нічого такого, що тобі було б цікаво, — сказав я. — Просто проводжу перепис присутніх ідіотів.

— Невже? Знаєш, це не я щойно видряпався на двісті метрів угору, щоб вступити просто в засідку.

Я пропустив кольку повз вуха і знову глянув на Аюру, котра стежила за мною з веселою цікавістю.

— Я прийшов по Сильву Ошіму, — тихо мовив я.

Моя молодша версія закашлялася сміхом. Він заразив ще когось із озброєних чоловіків і жінок, але ненадовго. Вони надто нервували, у грі залишалося надто багато зброї. Аюра почекала, поки розсіються останні смішки.

— Гадаю, нам усім це відомо, Ковачу-сан. Але мені не вдається осягнути, як ви збираєтеся втілити свої наміри.

— Ну, я б хотів, щоб ти пішла й привела її для мене.

Знову рубаний сміх, але усмішка очільниці служби безпеки вицвіла, і вона зробила всім різкий знак замовкнути.

— Будьте серйозним, Ковачу-сан. Нескінченна терплячість мені недоступна.

— Повір, мені теж. І я втомився. Тож краще візьми та зашли двійко своїх людей униз привести Сильву з якої там вашої камери допитів, і молися, щоб її там ніхто й пальцем не зачепив, бо коли так, то вважай, що перемовини закінчено.

Тоді в кам’яному садку знову затихло. Сміху більше не було. Посланська переконливість, тон голосу, добір слів, невимушеність постави — все це