Річард К. Морган - Пробуджені фурії

взагалі матиму вільну руку. Маючи перспективу зустрічі з повним карнизом лютих сполошених лисокрилів із підзахисним молодняком, я б радше мав у руках добрячого «Сонцеструма», котрий висів на спині, але я б ніяк не зміг ефективно його застосувати. Я скривився, поправив маску й знову перевірив інфодріт.

Набрав у груди повітря й потягнувся до наступного ряду захватів.

Тепер стрімчак став опуклим, випинаючись назовні й змушуючи нас дертися вгору з постійним нахилом назад у двадцять градусів. Маршрут Нацуме звивався скелею, обумовлений скупою наявністю пристойних захватів, але за таких умов можливостей перепочити було мало і траплялися вони далеко одна від одної. На той час як опуклість знову потихеньку переросла у вертикаль, мої руки нили від плеча до пучок, а в горлі дерло від хекання.

Тримайся міцно.

Я знайшов підсвічену на дисплеї щілину, переліз по ній трохи вгору, щоб дати місце решті, а тоді загнав у неї руку по лікоть. І обвис, намагаючись відсапатися.

Запах вдарив у носа в ту саму мить, коли я побачив павутинчасті білі пасма, що теліпалися вгорі.

Маслянистий, кислуватий.

Ось воно.

Я звів голову вгору й пошукав підтвердження. Ми перебували під гніздів’ями колонії. Увесь обшир скелі був густо обліплений вершковою з виду липкою секрецією, в якій народжувалися ембріони лисокрилів і в якій вони жили всі чотири місяці свого вигодовування. Вочевидь, просто наді мною дозрілий молодняк вирвався на свободу і або став на крило, або невміло полетів, перекидаючись, до свого дарвінівського кінця у морі.

Може, не будемо зараз про це думати, га?

Я накрутив нейрохімічний зір і просканував усю колонію. Темні фігури чистилися й ляпали крилами на випнутих скелях серед білого місива, але їх було небагато. Лисокрили, — запевнив нас Нацуме, — проводять у гніздах небагато часу. Яйця гріти не треба, а ембріони годуються напряму з рідного плетива. — Як і більшість хардкорних скелелазів, він був на пів ставки ще й фахівцем із цих створінь. — Ви натрапите на кількох вартових, якусь породіллю і, може, кілька добре вгодованих батьків, що саме виділятимуть свіжу мерзоту на своєму клаптику. Якщо рухатися обережно, вони можуть не звернути на вас уваги.

Я знову скривився й почав просуватися тріщиною вгору. Маслянистий сморід густішав, а обривки плетива налипали на мій костюм. Хамелеохромна система виблідла, щоб мати колір, відповідний до того, що її торкалося. Я перестав дихати носом. Кинувши швидкий погляд між носаками чобіт, я побачив, що решта дерлася слідом із перекошеними від смороду обличчями.

Тоді тріщина неминуче закінчилася, а дисплей вказав, що наступна група захватів повністю вкрита тим плетивом. Я понуро кивнув і запустив руку в те гадство, рухаючи пальцями, поки не намацав ріг каменю, що нагадував червоний макет на екрані. Він здавався доволі надійним. Друге занурення в плетиво дало мені інший, ще кращий захват, і я посунув ногу вбік, шукаючи карниза, який також був укритий тією речовиною. Тепер навіть дихаючи ротом я відчував присмак мастила в глибині горла.

То було значно гірше, ніж облазити боком виступ. Захвати були добрі, але для надійності треба було щоразу з силою пробиватися до них рукою чи ногою крізь густі липкі сплетіння. Треба було стерегтися каламутних тіней ембріонів, які висіли всередині, тому що навіть ембріон може вкусити, а фонтан гормонів страху, який вони випустять крізь плетиво, якщо їх торкнутися, розлетиться повітрям, як хімічна сирена цивільної оборони. За кілька секунд на нас налетіли б вартові, і я навіть не став оцінювати шанси відбитися від них і не впасти.

Загнати руку в гущу. Пошукати пальцями.

Знайти захват. Рухатися далі.

Витягнути руку й обтрусити її. Вдавитися звільненим смородом.

Знову загнати руку.

Тепер ми геть повкривалися липкими пасмами тієї речовини, і я вже забув, як то воно — лізти по чистій скелі. На краю відносно чистого клаптика я проминув мертвого й підгнилого виплодка, що висів головою донизу, впійманий за пазурі закрученим вузлом плетива, з якого воно не змогло вирватися, перш ніж згинути від голоду. Це додало до загального смороду нового, нудотно-солодкого шару. Майже дорослий ембріон, що висів трохи вище, здавалося, повернув свого дзьоба, щоб глянути на мене, поки я обережно впихав руку в жижу на пів метра нижче від нього.

Я виліз на карниз, край якого заокруглився і став липкий через те плетиво.

На мене кинувся лисокрил.

Мабуть, він злякався не менше за мене. Спершу здійнялася хмара репелента, а тоді звідкись виникла здорова чорна фігура — зрозуміло, як воно для нього виглядало. Мітячи мені в очі, він кілька разів кольнув дзьобом, але натомість стукнувся в маску, від чого моя голова смикнулася назад. Дзьоб скреготнув об скло. Я не втримав ліву руку й завалився праворуч. Лисокрил хрипнув і підсунувся ближче, клюючи мене в горло. Я відчув, як зазубрений край дзьоба чиркнув шкіру. Не маючи багато варіантів, я різко притиснувся до скелі правою рукою, а тим часом ліва, розігнана нейрохімією, батогом пролетіла в повітрі й ухопила те гадське падло за шию. Я зірвав його з карниза й жбурнув униз. Почувся ще один сполоханий хрип, а тоді внизу вибухом розгорнулися шкірясті крила. Сьєрра Трес закричала.

Я знову вхопився лівою рукою й глянув униз. Обоє були на місці. Лисокрил крилатою тінню відступив, набираючи висоту в бік моря. Я розблокував дихання.

— Все гаразд?

— Будь ласка, не роби так більше, — проскреготів Бразил.

Мені й не довелося. Далі маршрут Нацуме вів нас областю, де плетиво вже було використане й прорване, а тоді ще вузькою смугою густіших налипів і все. Ще десяток добрих захватів — і ми скупчилися на побитій кам’яній платформі під основним зубчастим гребенем Рильської цитаделі.

Натягнуті усмішки. На платформі вистачало місця, щоб сидіти. Я постукав у мікрофон.

— Ісо?

— Я тут, — її голос звучав нехарактерно високо й прискорено від напруги. Я знову всміхнувся.

— Ми нагорі. Дай знати решті.

— Гаразд.

Я притулився спиною до кам’яної кладки й подихав через розтулені губи. Задивився на обрій.

— Я не хочу, щоб нам довелося це повторювати.

— Там ще трошки залишилося, — сказала Трес, тицьнувши великим пальцем на гребінь вгорі. Я провів туди погляд і глянув на спід укріплення.

Архітектура часів Заселення. — Нацуме говорив майже презирливо. — Така до всирачки барокова, що можна було б уже й драбину туди приладнати, різниці б не було. І з таким гордим блиском в очах, який не зник за увесь час у зречниках. Звісно, вони не сподівалися, що хтось узагалі туди долізе.

Я оглянув різьблені яруси прикрас