Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Виступив сам Абрамович. Свіжа людина вплинула – замовкли – та не надовго. Лиш вимовив слово «церква», його оглушили хором:

– Не дамо церкви жидам на поталу!

– Геть пархатого!

– Женіть його до синагоги!

І з криком сунули до трибуни. Перекинули стіл, звалили голову сільради й кинулись до Абрамовича. Він, мабуть, ще не був у бабськім перепльоті і зляканий вхопився за револьвер.

– А, ти ще й стріляти берешся? – схопила вчасно молодиця за руку.

– За патлі пархача та до землі!

– Бий жида, щоб не ліз до нашої віри.

Збили, зім’яли й давай товкти…

Хто знає, чи діждав би він більше зачиняти церкву, та… незаможники врятували. Вони скупчилися коло столу й раптовим натиском відкинули жінок та підняли стовченого Абрамовича.

– Набрався ж ваш Абрамович! Замість закрити церкву, до лікарні попав, – відгадував я кінець кампанії.

– Де в чорта?! – розбив одним подивом мій висновок погонич. – Заїлий жид напомігся завдання виконати. Їдьмо до дому, кажу йому, а то ще голови позбудетесь. А він образився. Або, каже, привезу в ячейку протокол про закриття церкви, або мене мертвого звідсіль вивезуть. Подряпаний, роз’юшений, написав листа до райміліції, а другого до ГПУ і звелів мені негайно їхати, щоб сьогодні ще й назад вернутись. Дивним здавалося, що може помогти якийсь там папірець, коли тут найстаріша баба гідна взяти коцюбу, щоб церкву захищати…

Аж вийшло – фірман помилився… Папірці помогли. За одним приїхало два агенти, за другим шість міліціонерів і швидко доконали справу.

Святої неділі ранком викрито причину релігійної заблуди. В селі існує підпільна церковно-контрреволюційна організація, а на її чолі стоїть місцевий священик – 68-літній отець Василь. Дарма, що він по світу ледве ходить і за ворота найманої своєї хати не виходить, та й до нього старенького рідко хто навідується, хіба лиш у требах. Агенти відкрили «таємницю», що о. Василь заклав проти влади куркульську боївку, яка шкодить всім замірам місцевих органів і готує чорну ніч-різню на комсомольців.

Вжахнулося село цим викриттям. Тітки заголосили до неба, як почули, що ГПУ панотця заарештувало. Старе й мале посунуло до церкви. Хтось навіть бамкнув на сполох. Та дзвін скоро урвався й затих навіки. Не довелося після того іваньківським дзвонам набожний люд до церкви закликати.

У селі страшенний рух. Церкву обступили всі віруючі, міліція в домівці панотця обшук переводить, а коло сільради на скору руку сход. Зачитали про «страхітливе шкідництво контрреволюційної організації», арештували з місця 10 чоловік – членів «таємної боївки», вивели під багнетами панотця і під таким вражінням проголосували закриття «кубла контрреволюції» – церкви. Зарядили сувору ескорту, вирядили до етапу 11 чоловік «таємної боївки» і пострілами розігнали з церковної огорожі людей…

І в той момент, як етап був за селом, як жінки й діти, заливаючися сльозами, прощались з мужами, батьками, село здрігнулось від події: загітована юрба на чолі з жидом Абрамовичем переможно вступала в стіни церкви. Комсомольці вдерлися на дзвіницю, рубали сокирами, пиляли терпугами дроти і з гуком пускали на землю столітніх вістунів благовістя… Ікони, хрести, ризи поздіймали і склали в сільрадівській кладовці разом з реквірованими селянськими ряднами, свитками, кожухами й збіжжям.

Абрамович з активістами справляли тріюмф перемоги. Довгенько думали, що замість церкви учинити?.. Сельбудинок добрий, сільрада в попівському будинку. Бракує складу на зерно.

– Дайош із церкви зсиппункт зробимо! – ляпнув Абрамович голову комнезаму приятельськи по плечу.

– Дайош! – погодились усі.

Так і до протоколу записали, а секретар комсомолу, замісць зрубаного хреста, на церкві червоний прапор почепив і спритно-художньо на церковних воротях густою сажею намалював «Іванівський зсиппункт».

Веселий прощався Абрамович з місцевим начальством, дякуючи за допомогу та обіцяючи навідуватись, як запрацює новозаснований осередок «войовничих безправників».

– Ну й роздєлали ж ви, товариш Абрамович! – підзадьорував дорогою погонич.

– Ну, єщо би! В 1917 году, как разкулачівалі кафедральний сабор у Лєнінградє, так с паліцієй управілісь, а тут чтоби с бабйом не разделаться?! Чепуха. Опит імєю. Я за мєсяц мог би палавіну церквей в округе закрить. Главное – нужно умєть нажать.

Довгенько вихвалявся Абрамович перед погоничем про свою славетну боротьбу зі всякими контрреволюціями та старанно приховував золотий хрест, що ніяк не вміщався в боковій кишені й вилазив наверх.

– Тпру… – спинив фірман коні й скочив.

– Що таке? – питаю.

– Шина, трясця його комуні-мамі, злетіла.

Він оглянув і безнадійно вилаявся:

– От тобі й радуйся соціялістичним досягненням. Цвях випав, згубився, шина злетіла і ні сюди, Микито, ні туди, Микито, бо ключ давно не бере. Що ж його робити? – і з веселого тону фірман перейшов на заклопотано-сердитий: – І то щоразу! Як поїдеш, так і намучишся! Сукини сини! Мітингами нас заливають, на діяграмах всяких заводів плодять, а ключа ніде купити. Ну як його злість не буде чоловіка брати? – схилився він над шиною, раз по раз промовляючи до лайки.

– Чекайте, друже! Погодіться з тим, що весь промисловий застій виник через реконструкцію-перебудову господарства на соціялістичні засади.

– Але, не сердьте! Який дурень повірить, що для якогось ключа чи охналя потрібна ваша реконструкція. Годі. Забрехалися по самі вуха. Вони про реконструкцію співають, а дядько вуха затуляє. І побачите: реконструкцію проведуть, охналі являться, та возів не стане. Так, як уторік з машинізацією вийшло. Крикнули: «Геть косу – машині дорогу на село!» Прийшли жнива, машини не зуміли дати, кіс не наробили, от жнива дубляться ще й досі. Дядько мусів продавати телицю та купувати косу. Крутять, я вам кажу, гірше, як циган файдою.

Фірман зняв з коня повода і сцурував шину:

– Отак їздять пани-комуністи. Як поб’ємо старорежімські вози, прийдеться комісарів на людських плечах возити, бо они зі своїми реконструкціями нових возів не побудують.

– Дивні речі ви говорите. Мені здається, що ви зі мною так кажете. Правда, є в нас хиби, але все ж не те, що буржуазна влада, – хотів я зрівноважити розмову.

– Не вірю. Не бачу я ніякого пуття в них. Куди не глянеш, скрізь занепад, шарлатанство. Та як начисту говорити, то й ви в їхню силу не вірите, бо хто їхню руку тримає? Одні лише партійці, та й то не всі. Хто хитріший, той робить лиш на око, або партбілєт зберігати та на добрій посаді триматися. Я до них добре придивився. На зборах кожний аж слинить, так галасує за рівність, справедливість і братерство, а на ділі готовий все до власних рук загарбати. От хоч би мій Абрамович. Залишилося в нього на весні 2000 карб., від ліквідації старих возів. Робітники просили, щоб дав ці гроші на ремонт їхніх помешкань. Не дав сукин син, каже, вони призначені на поширення траноту, а натомість відремонтував помешкання для спровадженої з Одеси Хаєчки, виписав радіо, ніби для клюбу, поставив у розмальованих кімнатах і «наслаждаються» вдвох з Хайкою «культурою», а як занудить – ідуть на мітинги й