Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

уряд, не почуваючи себе в праві карати гайдамаків, яких він сам до певної міри провокував до повстання, не зовсім благородно, але дуже хитро вийшов із трудного станойища, зменшуючи фактично кари й заміняючи їх з дипльоматичною метою показною театральщиною». Присуд виконано, і Залізняк із своїми товаришами після жорстокої кари помандрував до далекого Сибіру. По дорозі він зробив спробу втекти, але був зловлений і таки допроваджений до Сибіру, де мабуть і докінчив свій вік.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народнього незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовіря до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі ріжних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства й селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім невинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєвідства Київське, Брацлавське, Подільське й східню частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1895 року забрала Росія й решту Волині та ще східню частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

*

Гайдамацтво, як форма активного протесту проти несприятливих умовин суспільного ладу, мало анальоґічні собі явища і в житті деяких інших славянських народів, наприклад, у сербів, де «гайдуки» або «ускоки» вели партизанську боротьбу проти турецького панування. Таке саме явище, як гайдамацтво, знали також і західньо-українські землі, Галичина й Буковина. Тут тільки цих партизанів називано інакше: «опришками» або «левенцями». Ґрунт, на якому виросла діяльність опришків, був той самий, що й на Україні наддніпрянській: незадоволення народньої маси з свого соціяльно-економічного становища й шукання якогось виходу. Сильніші й активніші натури знаходили цей вихід у розбійництві, яке зверталося проти пануючих верств. Через це в очах народньої маси ці розбійники оточувалися ореолом, як месники за народні кривди; маси їм спочували, ідеалізували їх, не вважаючи на те, що від розбишацтва опришків дуже часто терпіли не тільки пани, купці і взагалі люди багаті, але й звичайні бідні селяни.

На початку XVIII століття обставини склалися для діяльности опришків знову дуже сприятливо. Шведська війна, потім повстання Ракочія в сусідній Угорщині сколихнули глибоко життя краю й винесли на його поверхню багато авантуристичних елементів, котрі були раді всякому заколотові, всякому неспокою. Покуття — південно-східній кут Галичини, який прилягає до Карпат та старої молдавської границі й де найбільше водилися опришки, був якраз тереном міжусобної боротьби між воєводою Йосифом Потоцьким, який стояв за кандидатуру Станіслава Лєщінського, й між гетьманом Сєнявським, який стояв за Августа Саксонського. В 1718 році Сєнявський за допомогою москалів збройною рукою здобув місто Станиславів від Потоцького. Пізніше настала анархія в Польщі за панування Августа III, й знову обставини сприяли всякому заколотові.

Ґеографічні відносини підкарпатських областей дуже сприяли розвиткові діяльности опришків: погряниччя Польщі, Молдавії й Угорщини, високі гори й густі ліси, які давали добрий притулок для опришків. Розбиті на одному боці Карпат, на польській території, опришки переходили на другий бік, до Молдавії чи до Угорщини й переховувалися там, доки минала небезпека. Тоді верталися назад і знову бралися за своє ремесло. Ні один із трьох погряничних урядів ніколи не провадив проти опришків якоїсь скомбінованої акції, й це було опришкам на руку.

Соціяльно історією опришківства в Галичині занявся ще в половині XIX ст. відомий польський учений Август Бєльовський. Пізніше написав про опришків цілу моноґрафію український учений Юліян Целевич. Матеріялом для нього служили архівні справи про тих опришків, які судилися в станіславівському трибуналі в першій половині XVIII віку.

Целевичеві вдалося простежити діяльність цілого ряду опришківських ватажків. Найславнішим із усіх опришків, імя якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш, який виступив на історичній арені під кінець 30-х років XVIII ст. Батько його був бідний селянин у Печеніжині. Олекса Довбуш пішов до опришків у 1738 році. Він рідко нападав на селян, а все більше на жидів і на панів. В його банді були гуцули й мадяри. Полковник Пшелуський мусів робити проти Довбуша цілу експедицію. Він вистежив гніздо опришків у горах і напав на них уночі. Кілька опришків попало в полон, але сам Довбуш утік. Полонених ждали тортури й страта в Станиславові. Довбуш устиг помститися на місцевих людях, які його зрадили, але сам загинув 1745 року при романтичній обстанові, яка дала багату поживу для народніх пісень. Але опришки не переводились аж до самого переходу Галичини під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа II, які трохи підняли добробут і правне становище селянської маси. З того часу опришківство перейшло в звичайне індивідуальне розбишацтво, позбавлене всяких прикмет соціяльної боротьби.

Так на всіх українських землях, які були під Польщею, однакові причини політичного й соціяльно-економічного характеру привели до появи дуже подібних до себе явищ народнього протесту. Але ані гайдамаччина, ані ще менше опришківство, не могли вплинути на зміну долі української народньої маси під Польщею. Польська Річ-Посполита вже в половині XVIII вік стала явно хилитися до упадку. Врятувати її могли тільки широкі и ґрунтовні реформи в царині політичного, суспільного й реліґійно-національного життя. До таких реформ і почали братися найосвіченіші й найпатріотичніші елементи польського громадянства. Але вже було запізно. Сусіди Польщі, в першій лінії Росія й Прусія, давно вже дивилися на польські області, як на свою майбутню здобич, і піддержання анархії в Польщі, піддержання внутрішнього заколоту в ній лежало навіть у їх інтересах. Переслідування в Польщі «десидентів», себто православних і протестантів, служило для російського й пруського уряду дуже зручним претекстом для втручання у внутрішні справи Польщі. Росія вже від часу шведської війни звикла розпоряджатися в Польщі, як у себе вдома: обидва саксонські курфірсти, Авґуст II та Август III, були посаджені на польський трон за допомогою російської зброї. Так само й король Станіслав Понятовський. Барська конфедерація 1768 року, звернута проти російського впливу в Польщі, викликала тільки нову російську інтервенцію.

В 1772 році переведено перший розділ Польщі між Росією, Прусією й Австрією. Австрії