Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

інше, скеровуючи його до землі, як дослідник, що вивчає життя мурах.

Під гудіння музики вона тихо запитала:

— Ви з Жабйого?

Панцьо, не повертаючись, недбало прогугнявив з купи шмаття:

— З Жа-жабйого, а ще більше не з Жабйого.

— А звідки ж?

— Звідки, де горить під ногами.

Марійка терпляче допитувалась:

— А в Жабйому не горить?

— Го-горить вже, тому я втік.

— А тут не горить?

— Ще не горить, але невдовзі підпалять.

— Хто підпалить?

— Той, що скрізь, — гладко відтяв Панцьо.

Марійка замовкла, Панцьо навіть не повернувся. Марійка запитала дещо голосніше:

— А ви не жонатий?

— Жі-жінка моя в колисці вмерла, — кинув Панцьо через плече.

Марійка посміхнулась і дещо пожвавилась:

— А звідки ви знаєте, що вмерла?

— Бо я не одружився.

— Іншої не було?

— Ні, тільки та одна.

Усміхнена Марійка запитувала сміливіше:

— І дітей ви не мали?

— Були би, але місце постою нам поміняв той-тамтой…

— Хто поміняв?

— Той головний на великих маневрах.

— Генерал? — запитала Марійка.

— Ні, той понад генералами.

— Наш цісар?

— Наш, але чорт вперся, що — його.

Марійка засміялася голосніше і запитала:

— І що ж він наказав?

— Наказав: Марш на інший постій! А робити дітей — хтось інший! Abtreten!

Марійка повністю розвернулася до Панця. Заповзялася, щоб витягнути з нього щось суттєве:

— А мати-батько?

— Я круглий сирота, яйце без курки.

— Не пам’ятаєте батьків?

— Матері в мене не було, мене тітка народила, — хвалився Панцьо.

— А тато?

— Не мав часу, погнав за іншою тіткою.

Марійка розставила руки. Побачила, що жаб’ївці зауважили їхню розмову, вказували пальцями і голосно сміялися. Не звертаючи на це уваги, вона запитувала далі:

— Ви латаєте горщики?

— Ла-латаю, але ще краще розбиваю, — вихвалявся Панцьо.

— Для чого?

— Щоб було що латати.

— То може прийдете якось до Криворівні, до нас, до Шестунів?

— За чим? — сахнувся Панцьо знеохочено.

— Полатати горщики, це ж ваша робота, хіба не так?

— Це моя робота, але краще повішатись.

Марійка злякалась:

— Чоловіче, для чого ж вішатись?

— Щоб не робити тієї роботи.

— А що ж ви робите на бутині?

— Об’їдаю їх.

— Це добре, приходьте до нас, також щось під’їсти, хіба ми гірші?

— Не гірші, але за це мусите скуштувати паприки з перцем, це в язик, — Панцьо затнувся.

— Як це?

— Це у язик вас нащипає, тут всі язики попечені.

Марійка голосно сміялась, розвеселіла запитала:

— А ви завжди так дивно говорите?

Панцьо дещо пожвавився:

— Я говорю забагато, немає кому слухати, через це я онімів.

Марійка промовляла тепло:

— Як же оніміли, говорите, аж любо, тільки трохи дивно.

— Говорю, бо я не риба, а якби був рибою, га..

— Як це рибою? — запитала Марійка.

— То швидше б кінець, а так от, га…

— Вам недобре?

Панцьо раптом повернувся лицем до Марійки, підвів голову, глянув на неї суворо. Відповів:

— Ду-дуже добре, тільки голова весь час заважає, навіть уві сні.

— Що-що заважає?

— Ка-кажу ж — голова, якби її зняли, зразу стало б дуже добре.

— Без голови, як це? — втягнулася Марійка, як в казку.

— Без голови прямо до неба.

— Як, як? — запитувала Марійка.

— Без голови людина дурна — належить небові, і добре, ну — небо. А на землі весь час з головою і від цього найбільший клопіт.

Марійка також набрала охоти до жартівливої розмови:

— А ви любите танцювати?

— Я весь час танцюю з форелями, ловлю, щоб їм було весело.

— Як це весело?

— Кожній, коли її з’їдять.

— А не тому, хто їсть?

Панцьо розговорився:

— Той, кого з’їли, вже має спокій, сам не хоче їсти і його вже більше ніхто не з’їсть. А тому, що їсть, йому найгірше, він весь час голодний, ніколи не наїсться. Блохи і воші мучаться найбільше.

— І вони мучаться?

— А хто ж? Їм треба стільки з’їсти і ніколи не закінчать.

Марійка трохи скривилася і змінила тему запитань:

— А ви кого найбільше любите в бутині?

Панцьо відповів не заїкаючись:

— Фоку, бо він найдурніший.

Марійка дивно засміялась.

— А не найрозумніший?

— Якби був розумним, то прогнав би мене відразу на сніг, а потім бутинарів, всіх по черзі.

— І хто йому зробив би роботу?

— Щотижня хтось інший так, як влаштовують розумні багачі на світі: викидати! виганяти! бо інакше збанкрутують.

— Що це означає?

— Знаєте, що таке банк? — запитав Панцьо.

— Ні.

— Велетенський вулик, гроші щомиті вилітають, брр-брр, бзз-бзз, — насичені кров’ю комахи, рої грошей.

— А може це називається каса, як у пана і в управлінні?

— Каса — це дурниці, це ніщо, а банк ригає золотом аж на вулицю, хай дурні хапають! Ну і спокусяться дурні, починають хлептати, попечуть горла, втопляться в смолі, а він далі лиш хлепче, хлепче і ковтає те, що сам виригав, разом з ними.

Марійка беззахисно скривилася і прошепотіла:

— А Фока кого ковтає?

Панцьо роздратувався:

— Ка-кажу ж, не ковтає і тому збанкрутує.

— Що це означає?

Панцьо почав більше затинатись:

— Го-говори з вами, живіт йому розірветься, трісне йому весь банк і буде такий банк, як я. Сам гній!

— Який це?

— Самі клопоти, те, що живить світ, у нього ані краплини розуму.

Марійка осміліла:

— То що, жоден батько не має розуму?

— Звідки ж у батька розум? Ну, але так йому і треба, бо батько заковтнув вудку, посіявся, ну і має дітей, нехай його ховають, вони і є для цього. Але батько всього світу — це найдурніший з дурнів.

Марійка злегка обурилась, очі її заблистіли, їхня яструбина оправа суворо загострилася:

— Чому це найдурніший? Що ви таке говорите.

Панцьо наполягав зі злістю:

— Найдурніший, бо всім не терпиться аж тріскають, щоб його поховати за те, що він батько. На похорон рідного батька тільки діти чекають, ну може ще й внуки трохи. Так і треба, а всім іншим так собі — фук! Чи живе, чи здохне, їм байдуже. А на такого, що годує увесь світ, цілий світ і чигає з лопатами, не може дочекатися. Лопата коло лопати, куди лиш сягне зір.

Глибока тінь огорнула яр, від гаті потягнуло холодом. Марійка струснулась, повільно підвелась, розмову закінчила:

— Ну, то приходьте до нас, бо горщиків до латання є багато, дурних теж вистачає, будуть вам раді, а ви їх любите.

Панцьо безпорадно посміхнувся:

— Боюся, шкода мені вас.

— Кого шкода? — запитала Марійка.

Панцьо зірвався, підійшов ближче і розігнався у пориві:

— Вас шкода, ви на всі гори зоря ясна, правдивий образ. — Він задихався, Марійка зморщилась, відсахнулась, а Панцьо промовляв ще гарячіше. — Справжній, живий образ, не богомаз попівський. Ви не дивитесь ні на кого, тільки на мене,