Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

class="p1">Зрештою, де ж є більше знань про людину — чи в тих, що все знають про її походження? Чи може у тих, у кого найвищий ідеал вилітає понад походження, летить до майбутнього за можливостями і тому є, як денний птах, що залетів у ніч і вдаряється об несподівані перешкоди? Чи може там, де людину, навіть найбільшу кількість людей, найчастіше ставлять під збільшуване скло і, слідкуючи за її рухами і виразами, записують щоденно звіти, зовсім не зважаючи на те, звідки людина походить, ані куди йде? Або може і там, де надто багато людей вивчають і надто багато дрібних свідчень записують, а збільшувальне скло зменшує? Чи може найбільше все ж у чарівників та їм подібних діячів, що вірять в чари і в наслання, коли, остерігаючись поганого ока, хижої руки, ворожого виразу, вони так хижо і завзято відслідковують своїх ворожих ближніх, що бачать більше, ніж збільшувальне скло? Які ж знавці більш праві? Котрі більш вимогливі, а котрі більш поблажливі? Котрі виховують найкраще, а в котрих є найбільше ілюзій?

Донька Федя і Василини — пастушка, що вибилася з сільської колії, чи паничева зоря? Чи неповторна краса була збуджена з земної стихії нальотом світла задля того, щоб принизити пишних, щоб потрясти пастушим життям і змінити його, щоб стати пробою золота для того, аби кожен, хто мав би її взяти в обійми і до шлюбу, жахнувся і закричав: «ні, ні, ні»?

Чи лише щоб засмутити її саму?

Дівчина-дитина, гірська весна весь час прокидається і знову засинає, на коротко посміхнеться, а засмутиться на довше, з суворого неба гарячий погляд гріє і знову морозить, розпалює і гасить.

Чи Марійка була доброю? Ні. Чи була поганою? Ні. Чи гірська весна добра? Ні. Чи погана? Ні. Чи гірська весна є сліпою силою природи? Хто ж це сміє стверджувати. Чи Марічка була сліпою силою природи? Ні.

Так, як дитячий вік манить до пізнавання людини в період дитинства, так само і верства людей, котрих звемо неписьменними чи неосвіченими. У них, щоправда, мова, як у дітей, але вони не лише не пишуть, але й не говорять про свою душу, але часом дають нам, всупереч розмовам і всупереч писанню, інформацію про себе, як скульптури. Та чи все це є психологією? Ні. А лиш спалахом знання крізь скульптуру, яке, мов коротка блискавка, освітлює небо і землю, цей світ і той. Скульптура показує, як багато уяви і передчуття потрібно для того, щоб вхопити невидимі, не підкреслені самою скульптурою поєднання, невловимі зв’язки і протиріччя, які помітні лише тому, що вона сама на них найскупіше і найскромніше вказує. Чим більше брам для світла, чим більше шляхів для вихрових танців світла, тим більше таких ілюзій, тим більше зв’язків між вирізьбленими постатями і усіма стихіями, непомітними на скульптурі: з землею, з небом, з сонцем, з зорями, з вітром і навіть з тією стихією, якої ані скульптура, ані світло і не торкнуться — зі звуком, з ритмом. Чим більше таких асоціацій, тим більше правди.

Паничева зоря, Марійка, покинута усіма, завмерла на кашиці. На найкрасивішій стрункій шиї здіймалася майстерна будівля у розмірених ритмах, в акордах арок і лагідних склепінь. Живе творіння математика, група кристалів, яка дозволила собі на таку свободу, щоб нагрітися і ожити. Коли закривалися її очі, намарно було шукати світла на затемненій землі, Та скам’яніла голова промовляла сама. Знерухомілі обличчя славних красунь все ж видають себе часом якоюсь тінню архілюдської простоти, хоч би байдужості, та лице Марійки не мало навіть тіні легко зрозумілої гіркоти, тільки легкий золотий пушок гарячого натхнення осів на обличчі, як у сливи, що дозріває. І тільки перший осінній іній самотності. Уста, з яких ніхто не чув крику, сварки, ані гострого голосу, викликали крик туги за тим, щоб подолати їх, втопитися в них, і відразу ж протвережували, бо це уста дитини, одних опритомнювали до сорому, інших охолоджували до злості, неначе бокал з виглядом вина, наповнений дитячим соком.

В зеленій тіні всю застиглу постать Марійки видовжила туга. Руки, витягнуті вперед, шукали гусок чи ягняток, чи радше їхніх примар з дитинства, напружені під нею ноги, неначе готувалися до скоку, до відльоту. Пасма і крила волосся вилітали уперед. Ніздрі напружувались, наче їм було мало повітря, наче їх тягнуло щось десь здалека. Та понад усе губи її розтулилися, як спраглі, ніби від неї втікала вода, чи ніби так, як вмираючи від спраги, не могла ступити й кроку, лише шукала води тут поруч, найближче до вуст. Хто ж би тебе замало кохав, Марічко? Хто б не кохав, дитино, далека і близька? Хто ти, звідки ти, Марічко?

«Я дитина цієї землі і неба, з лона землі, з посіву зірок

Рід мій небесний, ви ж знаєте, бачите самі,

Я всохла від спраги і гину, о дайте найшвидше, дайте негайно

Холодної водички, що пливе з заток забуття, пригадування,

А коли дасте мені до сита напитись з божої криниці,

Буду ґаздувати серед небесних мешканців завжди і за вас молитись».

Дві тисячі років тому піфагорійський напис, покладений на уста померлої, котра зійшла під землю, проголошував те саме, що й спраглі уста Марічки. Коло неї залишався на траві, відвернутий спиною Панцьо, похований під попелястим шаром одягу, надто широкого для його худої постаті. Він поховав у ньому теж руки і ноги. Той, хто особисто не знав його одягу, і не здогадався б, яке створіння спочиває під лахміттям, якби не його очі, а передусім голова. Очі, вивертаючись високо догори, часом блискали білками, а потім опускалися і гаснули. Але велике чоло, а радше лисий череп, оточений сіробурими кудлами і клаптями волосся та викладений, наче скульптура, на м’якому лахмітті, немов задля того, щоб не розбився, зовсім не зницілий виблискував всупереч темніючій зелені тіні, хоч при цьому надто багато іржавих крапок і смуг виповзло з нього, навіть більше, ніж з пентеліконського мармуру. Виблискував навіть якось так бадьоро, як глибоко потемніле жовте сідло зі шкіри. Хоч було старе і потріскане, але все ж колись його видубили, а потім щодня полірували дротяним шкребком до блиску два всеприсутні чорти-сторожі: Біда і Клопіт — поперемінно, але завзято.

Марійка струснулася, прокинулась, повернулася на землю. Легко повернувши голову, уважно дивилася на Панця. Побачила, що він одне око швидко спрямовує до неба, ніби виглядав птахів для пострілу, а друге вперто тримає закритим. Потім замкнув піднесене око і відкрив